Остап Вишня. Невеселе життя. Группа авторов
Читать онлайн книгу.
усмішок» – це мірило культурного рівня їх читача.
Ви придивіться на нашого споживача гумористичної літератури: він (пересічний «він») без особливого піднесення перегортатиме сторінки Джером-Джерома, його мало вражатиме Марк Твен, він не візьметься за сатиру російського Щедрина, його не заполонить сучасний чех-гуморист Гашек, і він, далебі, не проміняє Генрі на Остапа Вишню.
Наш пересічний читач не сприймає тонкого гумору, він потребує такого гумору, щоб від нього «перчило!».
Справді-бо, який смак треба мати, щоб задовольнятись із цих каскадів Вишневого дотепу:
«Хіба-ж ото чоловік у рожевому трико, з бантами на плечах… Ніколи в світі… Стриба над берегом і так випинається, так випинається… Не по чоловічому. Або ос стоїть «примірник…». Ну, як ти його за чоловіка «держатимеш», коли в його «різниця» ось-ось прорве трико й вискочить на простір пісковатий…» («Пляж київський»).
Або візьмімо ще один листочок із лаврового вінця нашого сучасного прем'єр-гумориста – його славнозвісне «Геть сором».
«А ось – реєстраторка. У неї тонісінький кленовий листочок, з бантиком, а біля пупа чорненька мушка… Вона кокетує… То підніме листочок, то пустить… І сама вся радість, вся іскра… Бурсацьким спуском пливе на базар Федора Силовна. Вона маслом торгує. На неї жодний листок фіговий не приходиться. У неї великий листок – комбінація: одна половина з лопуха, а друга – з капусти… І ції комбінації не хватає. Решту вона граціозно прикриває сковородою…»
Читаючи оці рядки, мимоволі спадає на думку: і хто це пустив у світи про нас брехню, що ми, українці, дотепна, гумористична нація! Наша гумористична література ще до «Вишніянства» не багато знала справжніх імен на сторінках своєї історії; на їх дуже була скупа чомусь та нація, що може пишатись своїм народнім гумором.
Чи може то часи ті вплинули, коли було нам не до сміху, чи ще яка причина, але поза Стороженком, Руданським, Глібовим та ще кількома спорадичними в гумористичній літературі іменами з-під друкарської машини в нас виходив до революції хіба-що тільки Півень, з його «Торбами сміху» та иншою Губанівською макулатурою.
Вульгарщину з важкуватим серпанком оцих «різниць», «попереків» і «решт» дістав у спадщину Остап Вишня від своїх малоросійських попередників. Традиція «Губанівців» не раз позначається на гуморі Остапа Вишні, і його остання гумореска, що вивершує третій том – «Літ через п'ятдесят», своїм змістом і стилем є, по суті, перелицьоване на прозу й радянський кшталт, колишнє хахлацьке:
Якби я був полтавським соцьким,
Багацько де-чого зробив:
По бережку ходили б свині
Галушки в Ворсклі б я варив.
Ці традиції затуляють у цілому портреті О. Вишні його, як фейлетоніста-громадянина, і його окремі хороші, а подекуди, я сказав би, навіть епохальні фейлетони, як «Конфуз», «Вольовий спосіб», «Дещо з українознавства», «Нате й мій глек на капусту», тонуть, на жаль, у бочці малоросійського