Сіддхартха. Паломництво до країни сходу. Герман Гессе
Читать онлайн книгу.
умертвіння плоті, не жертвоприношення, не обмивання і не молитви, не їжу й питво і не сон чи мрії – ні, він послухався того голосу. Послухатись отак голосу, не чужого наказу, а тільки голосу, виявити отак готовність – ось що прекрасно, ось що потрібно! Тільки це, і більш нічого.
Вночі, коли Сіддхартха спав у солом’яній хижі одного перевізника на березі річки, йому приснився сон: начебто постав перед ним Говінда у жовтій одежі аскетів. Сумний мав Говінда вигляд, і сумно спитав він: «Навіщо ти мене покинув, Сіддхартхо?» Тоді обійняв він Говінду, обвив його руками й, коли пригорнув до себе і поцілував, то раптом виявилось, що це вже не Говінда, а якась жінка, і з-під її одежі вибились повні перса, й Сіддхартха лежав на тих персах і пив молоко, і було воно густе та солодке, пахло жінкою й чоловіком, сонцем і лісом, твариною й квіткою, всіма фруктами й усіма насолодами. Молоко те п’янило, дурманило голову…
Коли Сіддхартха прокинувся, за прочиненими дверима хижі вже мерехтіла бліда річка, а в лісі глухо і тужно лунав совиний погук.
Почався новий день, і Сіддхартха попросив у господаря, щоб той переправив його на другий берег. Перевізник узяв Сіддхартху на бамбуковий пліт, і широка річка вилискувала на вранішній зорі рожевим сяйвом.
– Гарна річка, – мовив Сіддхартха.
– Гарна, – відказав перевізник, – дуже гарна. Я люблю її над усе. Часто я її слухаю, часто задивляюся їй в очі й завжди в неї вчуся. У річки можна багато чого навчитись.
– Спасибі тобі, добродійнику мій, – промовив Сіддхартха, ступивши на другий берег. – Я не маю чого подарувати тобі, щоб віддячити за гостинність, не маю чим і заплатити. Людина я без роду й племені. Я брахманський син і самана.
– Я так і зрозумів, – відповів перевізник, – і не сподівався від тебе ані дарунку, ані платні. Подаруєш мені щось іншим разом.
– Ти в це віриш? – весело поспитав Сіддхартха.
– Ну звісно. Цього я теж навчився в річки: все повертається! Повернешся й ти, самано. А тепер прощавай! Нехай платою мені буде твоя дружба. Згадай про мене, як приноситимеш богам жертву.
Вони всміхнулись один до одного і розлучились. Сіддхартха, всміхаючись, тішився дружбою й привітністю перевізника. «Він – як Говінда, – міркував Сіддхартха. – Усі, кого я стрічаю на своєму шляху, нагадують Говінду. Всі вони вдячні мені, хоч дякувати треба їм, усі догідливі, усі так хочуть дружити і слухатись, менше думати… Люди – це діти».
В обідню пору Сіддхартха прийшов до одного села. Перед глиняними халупами на вулиці кублились діти, лузали гарбузове насіння, бавилися мушлями, галасували й бились, але, вздрівши чужого саману, злякано кинулися врозтіч. У кінці села дорогу перетинав струмок; біля нього стояла навколішки молода жінка й прала білизну. Сіддхартха привітався, жінка підвела голову, всміхнулась до нього, і він помітив, як сяйнули в неї очі. Тоді Сіддхартха поблагословив її, як це ведеться в подорожан, і спитав, чи далеко ще до великого міста. Жінка випросталась і ступила