Енн з Острова. Люси Мод Монтгомери
Читать онлайн книгу.
Філ, оточила й солодко огорнула її. Ніщо, зрештою, не зрівняється, зі старими зв’язками, старими друзями, старими Зеленими Дахами! Як блищали в Енн очі, коли вона сідала за стіл, заставлений стравами, які рум’яні були в неї щоки, який дзвінкий був її сміх! І Діана залишалася на ніч. Як в старі часи! І сервіз з пуп’янками троянд прикрашав стіл! Марілла перевершила саму себе.
– Ви з Діаною, гадаю, тепер всю ніч проговорите, – саркастично сказала Марілла, коли дівчата підіймалися сходами нагору. Марілла завжди була саркастична, коли зраджувала свою природу.
– Так, – весело підтвердила Енн, – але спочатку покладу Деві спати. Він наполягає.
– Ще б, – сказав Деві коли вони йшли коридором. – Я хочу знову молитися з кимось. Молитися самому нецікаво.
– Ти не молишся, сам, Деві. Бог завжди з тобою й чує тебе.
– Ну, але ж я Його не бачу, – заперечив Деві. – Я хочу молитися з кимсь, кого я бачу, але тільки не з пані Лінд і не з Маріллою!
І все ж, перевдягнений у сіру фланелеву піжаму, Деві не дуже поспішав починати. Він став перед Енн, переставляючи ноги, з нерішучим виглядом.
– Ходи, мій хлопчику, вставай на коліна, – сказала Енн.
Деві підійшов і поклав голову Енн на коліна, але на коліна не став.
– Енн, – сказав він приглушеним голосом. – Я все-таки не хочу молитися. Я вже рік не можу молитися. Я… я не молився ні вчора, ні позавчора.
– Чому ж, Деві? – лагідно спитала Енн.
– Ти… те не розізлишся, коли я тобі скажу? – благальним тоном спитав Деві.
Енн посадила фігурку в сірій фланелі собі на коліно й прихилила його голову собі на плече.
– Хіба я коли-небудь «злилася», коли ти мені щось розповідав, Деві?
– Ні, ніколи. Але ти засмучуєшся, а це ще гірше. Тобі буде дуже сумно, коли, я скажу, Енн – і, напевно, соромно за мене.
– Ти зробив щось погане, Деві, і тому не можеш молитися?
– Ні, не зробив – поки. Але хочу.
– Що, Деві?
– Я … я хочу сказати погане слово, Енн, – пробелькотів Деві з неабияким зусиллям. – Я чув, як хлопець, який працює в пана Гарісона, сказав його минулого тижня, і відтоді весь час хочу його сказати – навіть коли відмовляю молитви.
– Тоді скажи його, Деві.
Деві здивоване підняв розчервоніле обличчя.
– Але ж Енн, це ДУЖЕ погане слово.
– СКАЖИ ЙОГО!
Деві глянув на неї з недовірою, а тоді тихенько сказав жахливе слово. Наступної миті він притулився обличчям до неї, ніби намагався сховатися.
– Ой, Енн, я більше ніколи-ніколи його не казатиму. Я більше не ЗАХОЧУ його казати. Я знав, що воно погане, але не думав, що аж … аж … я не думав, що воно ТАКЕ.
– Ні, не думаю, що ти ще захочеш його казати, Деві, – навіть подумки. І на твоєму місці я б не проводила багато часу з хлопцем, який працює в містера Гарісона.
– Але він вміє вигукувати бойовий клич, – трохи засмучено сказав Деві.
– Але ж ти не хочеш засмічувати голову поганими словами, правда, Деві