– Чим сьогодні плануєте зайнятися, дівчата? – спитала Філіпа, раптово з’явившись у кімнаті Енн одної суботи.

      – Ми збираємося на прогулянку в парк, – відповіла Енн. – Мені б слід було залишитися вдома й доробити блузку. Але я не можу шити в такий день. У повітрі витає щось таке, що мене проймає до самого нутра. У мене б пальці запліталися і вийшов би кривий шов. Тому гайда в парк до сосен.

      – А «ми» включає ще когось крім тебе й Прісцилли?

      – Так, воно включає Гілберта та Чарлі, і ми були б дуже раді, якби включило ще й тебе.

      – Але, – сумно сказала Філіпа, – якщо я піду, то буду п’яте коло до воза, а Філіпа Гордон до такого не звикла.

      – Ну, то спробуєш щось нове. Ходімо з нами, і тоді зможеш співчувати всім тим бідолашним, яким часто випадає роль п’ятого кола. Але де ж всі твої жертви?

      – О, я від них втомилася, і сьогодні б просто їх не витримала. Крім того, я не дуже добре почуваюся. Минулого тижня я написала Алеку й Алонсо. Я поклала листи в конверти й підписала їх, але не заклеїла. Того вечора сталося дещо смішне. Тобто, Алек сказав би, що це смішно, але не Алонсо. Я поспішала, тому похапцем вийняла лист Алека – так я думала – і додала постскриптум. Тоді я відправила обидва листи. Сьогодні вранці я отримала відповідь Алонсо. Дівчата, я той постскриптум дописала в його листі, і він розлютився. Звичайно, йому це перейде – а якщо ні, то й байдуже – але це зіпсувало мені весь день. Тому я вирішила що прийду до вас, і ви піднімете мені дух. Коли почнеться футбольний сезон, у мене не буде вільних субот. Я обожнюю футбол. Я маю розкішний картуз і светр у кольорах Редмонду, щоб ходити на матчі. Здалеку я, мабуть, виглядатиму, як ходячий перукарський стовп. Ти знаєш, що твого Гілберта обрали капітаном футбольної команди першокурсників?

      – Так, він розповів нам вчора ввечері, – сказала Прісцилла, коли побачила, що розлючена Енн не відповідає. – Вони з Чарлі заходили. Ми знали, що вони тут будуть, тому постаралися поховати всі подушки пані Ади. Ту багато розшиту я скинула на підлогу в кутку за кріслом, на якому вона лежала. Я думала, там вона буде в безпеці. Але ти уявляєш? Чарлі Слоан обрав собі те крісло, побачив подушку, дістав її й просидів на ній увесь вечір. Бачила б ти, яка вона була зім’ята! Бідна пані Ада спитала мене сьогодні, все ще з усмішкою, але з яким докором, чому я дозволила на ній сидіти. Я їй сказала, що не дозволяла, що це лиха доля змовилася зі «Слоаніанством», і мені одній годі було такому протистояти.

      – Подушки пані Ади серйозно діють мені на нерви, – сказала Енн.