Енн з Острова. Люси Мод Монтгомери
Читать онлайн книгу.
ви думаєте, що я жахливо марнославна, але це не так. У мені нема ні краплі марнославства. І мені зовсім неважко робити компліменти іншим дівчатам, коли вони цього заслуговують. Я така рада, що з вами познайомилася. Я приїхала в суботу й із того часу просто вмираю так сумую за домом. Жахливе відчуття, правда? У Болінґброку я важлива персона, а в Кінґспорті я ніхто! Від цього буває дуже сумно. Де ви живете?
– Тридцять восьмий номер, вулиця Сент-Джон.
– Все краще й краще. Я живу відразу за рогом, на Волас. Мені, однак, не подобається мій пансіон. Він холодний і самотній, а моя кімната виходить вікнами на такий огидний задній двір. Це найпотворніше місце на світі. А ще ж коти – ну, ВСІ коти Кінґспорту там просто не помістяться, але половина з них по ночах збирається точно. Я люблю котів, які згорнуться клубочком на килимку біля каміна, але коти вночі на задньому дворі – це зовсім інші звірі. Першу ніч тут я проплакала, як і коти. Бачили б ви мій ніс зранку! Як я шкодувала, що не залишилися вдома!
– Не знаю, як ти взагалі змогла прийняти рішення їхати в Редмонд, якщо ти така нерішуча, – сказала здивована Прісцилла.
– Бог з тобою, сонце, я такого рішення не приймала. Це тато хотів, щоб я сюди їхала. Він так вирішив – чому не знаю. Смішно, правда ж, щоб я вчилася на бакалавра? Не те що б я не могла. Мізків мені не бракує.
– О! – неоднозначно вигукнула Прісцилла.
– Так. Але користуватися ними нелегка справа. І бакалаври такі вчені, поважні, мудрі, серйозні створіння – мусять бути. Ні, я не хотіла їхати в Редмонд. Я це зробила тільки на догоду татові. Він така душка. Крім того, якби я залишилася, я мала б вийти заміж. Мама хотіла цього – хотіла дуже рішуче. Мама взагалі дуже рішуча. Але я й думати не хочу про заміжжя в найближчі декілька років. Я хочу веселитися й ще раз веселитися, перші ніж осісти. І якою б смішною не була думка, щоб я стала бакалавром, думка про те, що я маю стати старою заміжньою жінкою ще абсурдніша, чи не так? Мені лише вісімнадцять. Ні, я вирішила, що краще вже Редмонд, ніж заміжжя. Крім того, як би я мала вирішити, за якого чоловіка виходити?
– А їх було так багато? – засміялася Енн.
– Повно. Хлопцям я страшенно подобаюся – це правда. Але тільки двоє з них рахуються. Решта були або занадто молоді, або занадто бідні. Я мушу вийти за багатого, знаєте.
– Чому мусиш?
– Сонце, а ти може уявити мене дружиною бідняка? Я нічого не вмію, і я ДУЖЕ марнотратна. Ой, ні, мій чоловік має мати повно грошей. Тому я звузила вибір до двох. Але обрати між двома мені було не легше, ніж поміж сотнею. Я добре знала, що кого б не обрала – шкодувала б все життя, що не обрала іншого.
– А ти не… любила котрогось із них? – спитала Енн, трохи невпевнено. Їй нелегко було говорити з чужою людиною про велику таїну життя.
– Боже, ні. Я б нікого не змогла полюбити. Мені це не властиво. Та я й не хотіла б. Кохання робить тебе рабом, так я думаю. І дає чоловікові владу завдати тобі болю. Я б боялася. Ні-ні, Алек й Алонсо чудові хлопці, і обоє так сильно мені подобаються, що я не знаю,