– Так, справжня яблунька, яка родить яблука, тут, посеред сосен і беріз, за милю від фруктового саду. Я якось був тут минулої весни й знайшов її, всю в білому цвіті. Тоді я вирішив прийти сюди знову восени й подивитися, чи родить вона яблука. Як бачиш, вона аж гнеться. Виглядають добре – червонясті. Дикі яблука зазвичай зелені й зовсім не апетитні на вигляд.

      – Напевно, вона виросла тут багато років тому з зернятка, яке тут випадково впало, – сказала Енн замріяно. – І як вона тут виросла й втрималася сама поміж чужинцями? Яка відважна й рішуча!

      – Ось повалене дерево, обросле мохом. Сідай, Енн – буде як лісовий трон. Я залізу й нарву яблук. Вони всі ростуть на верхніх гілках – дерево тяглося до сонця.

      Яблука виявилися смачними. Під червонястою шкіркою була біла-біла м’якота, з ледь помітною червоною сіточкою; і, крім власне свого яблучного смаку, вони мали своєрідний дикий, приємний аромат, якого не мало жодне яблуко, вирощене в саду.

      – Саме фатальне яблуко в Едемському саду не могло мати більш унікального смаку, – прокоментувала Енн. – Але нам пора додому. Дивися, ще три хвилини тому було сонце, а тепер світить місяць. Шкода, що пропустили момент переходу. Але, мабуть, такий момент неможливо вловити.

      – Давай підемо назад довкола болота, і далі підемо додому Стежкою Закоханих. Ти все ще така ж роздратована, як тоді, коли прийшла з дому, Енн?

      – Не я. Ті яблука як манна небесна для голодної душі. Тепер мені здається, що мені сподобається в Редмонді, і я проведу там чотири чудові роки.

      – А що через чотири роки?

      – О, а за ними – ще один поворот на шляху, – не замислюючись відповіла Енн. – І гадки не маю, що може бути за ним – і не хочу мати. Краще не знати.

      Стежка Закоханих тієї ночі була чарівним місцем, тихим і оповитим серпанком місячного сяйва. Вони мовчки йшли нею, як добрі друзі, і жоден з них не хотів порушувати тишу.

      – Якби Гілберт завжди був такий, як цього вечора, як би все було гарно й просто, – подумала Енн.

      Гілберт дивився на Енн, яка йшла поруч. У своїй легкій сукні, струнка, вона нагадувала йому білий ірис.

      – Цікаво, чи зможу я колись зробити так, щоб вона була до мене небайдужа, – подумав він із муками невіри у власні сили.

      ІІІ. Вітання і прощання

      Чарлі Слоан, Гілберт Блайт і Енн Ширлі покинули Ейвонлі вранці наступного понеділка. Енн сподівалася на гарний день. Діана мала відвезти її на станцію, і вони хотіли, щоб їхня остання поїздка разом вдалася. Але коли Енн лягала спати в неділю ввечері, довкола Зелених Дахів завивав східний вітер, що не обіцяло нічого доброго, і так воно й сталося. Коли Енн прокинулася, краплі дощу били по вікну й розходилися широкими колами на сірій поверхні ставу; пагорби й море ховалися в тумані, і все здавалося темним і понурим. Яким би безрадісним та сірим не був ранок, Енн вдяглася, бо щоб встигнути на поїзд до пароплава, вирушити треба було рано; вона намагалася не розплакатися, але сльози все

---

Скачать книгу