«Я зараз у своїй вежі, а Ребекка Дью виспівує на кухні різдвяний хорал[10]: ‘‘Чи можу я піднятися, там, де стояв Мойсей?’’ А я згадую, що дружина пастора запросила мене співати в церковному хорі! Звісно, Прингли замовили їй слівце. Я можу співати в ті неділі, коли залишаюся в Лопотливих Тополях. Прингли з подвійним запалом прийняли мене в парафіяльну спільноту… взяли мене обома руками. Неймовірна родина!

      Я вже побувала на трьох їхніх вечірках. Я нікого не приструнювала, проте мені здається, всі їхні дівчата тепер підробляються під мою зачіску. Що ж, ‘‘наслідувати – найщиріше лестити’’. І, Гілберте, вони справді дуже мені подобаються… я завжди відчувала, що вподобаю Принглів, якщо вони мені дадуть такий шанс. Я навіть починаю підозрювати, що рано чи пізно з’ясується, що й Джен мені до вподоби. Вона може бути милою, коли хоче, і ясно як день, що вона прагне бути такою.

      Минулого вечора я вхопила лева за гриву в його ж лігвиську… тобто, я сміливо піднялася парадними сходами до квадратного портика Хвойного Маєтка, оздобленого чотирма металевими урнами, побіленими вапном, і подзвонила у двері. Коли вийшла панна Монкмен, я поцікавилася, чи вона, бува, не відпустить Крихітку Елізабет на прогулянку зі мною. Я чекала на відмову, проте зникнувши в будинку й переговоривши з пані Кемпбелл, ‘‘Прислуга’’ повернулася й похмуро повідомила, що я можу взяти Елізабет, але просила не затримувати її допізна. Цікаво, чи й з пані Кемпбелл дісталися відповідні вказівки панни Сари.

      Елізабет спустилася, пританцьовуючи, темним маршем сходів, схожа на маленьку фею у своєму червоному пальтечку й зеленій шапочці, на радощах проковтнувши язика.

      – Я вся хвилююся й тремчу, панно Ширлі, – прошепотіла вона, щойно ми вислизнули геть. – Я Бетті… Я завжди Бетті, коли так почуваюся.

      Ми зайшли Дорогою-Що-Веде-На-Край-Світу так далеко, як наважилися, а тоді повернулися. Здається, сьогодні ввечері гавань, що темніла, розкинувшись на тлі багряного заходу, навіювала мрії про ‘‘безвісні океани’’[11] й таємничі острови в незвіданих морях. Я затремтіла від захвату, побачивши цю картину, а маленька фея, яку я тримала за руку, – теж.

      – Якби ми щосили побігли, то попали б у захід сонця, правда? – захотіла дізнатися вона.

      Мені згадався Пол зі своїми фантазіями про ‘‘країну, де засинає сонце’’.

      – Ми маємо дочекатися, коли настане Завтра, і тільки тоді зможемо туди потрапити. Елізабет, бачиш отой золотий острів із хмари просто над входом до гавані? Давай удамо, що він – наш Острів Щастя.

      – Десь там унизу лежить один острів, – замріяно промовила Елізабет. – Він називається Летюча Хмарина. Яка гарна назва,