Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну. Том Сегев
Читать онлайн книгу.
="note">[1] Бен-Ґуріон часто думав про смерть.
Подібно до національних лідерів інших країн, Бен-Ґуріон старанно працював над докладними розповідями про свій час і себе самого для майбутніх поколінь. За десять років після створення держави Ізраїль він уявляв археологічні розкопки артефактів країни тритисячолітньої давнини. Археолог має розкрити хроніку Війни за незалежність 1948 року і дізнатися звідти про перемогу Ізраїлю. «Але що, як він замість цього знайде шматки газет з Єгипту, Сирії, Йорданії чи Іраку, де розповідають про перемогу арабів? Кому повірить археолог 4958 року», – запитував себе Бен-Ґуріон.[2]
Щоденники, статті, книги, листи та промови Бен-Ґуріона містять мільйони слів; він проводив за ними багато годин, пишучи майже щодня. «Іноді я дивуюся тим, як багато написав», – зауважив він якось.[3] Переважна більшість його праць мала на меті завоювання прихильності прийдешніх поколінь. Крім того, він намагався впливати на те, що пишуть інші. Коли Міністерство оборони Ізраїлю вирішило опублікувати офіційну історію війни 1948 року, Бен-Ґуріон вимагав, щоб у книзі було наголошено на його зусиллях, спрямованих на отримання зброї, що зробило перемогу можливою. «Пістолети не падали з небес», – наполягав він у розмові з автором. Про іншу книгу, яку написали й опублікували офіцери Сил оборони Ізраїлю, що не були його великими шанувальниками, він писав: «Редактори поглумилися над пам’яттю про Війну за незалежність і тисячами загиблих».[4]
Завзятий читач біографій, він завжди намагався зрозуміти мотиви їхніх авторів. «Плутарх, напевно, не любив Марія, – писав Бен-Ґуріон про одну з книжок, яку він взяв із собою до „Калії”, – але не виказував приниження та зневаги, бо це могло затьмарити його ідеальний образ чоловіка».[5] Гай Марій був римським полководцем і державним діячем, який міг би зацікавити Бен-Ґуріона внутрішніми суперечностями, частими та раптовими змінами настрою.
Кілька разів він співпрацював із біографами, що визнавали його засновником Ізраїлю. Однак були й такі, що вважали інакше. На початку 1967 року спалахнула суперечка щодо статті у «Єврейській енциклопедії» про Бен-Ґуріона. Автором був головний редактор Єшаягу Лейбовіц – професор Єврейського університету і його давній опонент. «Я вважаю, що [Бен-Ґуріон] є найбільшою катастрофою, яка будь-коли траплялася з єврейським народом і державою Ізраїль», – розповідав Лейбовіц щоденній газеті «Маарів»; у його записі була викладена та сама думка. Бен-Ґуріон був показово незворушним. «Мені байдуже, що пише професор Лейбовіц, – відреагував він, – але мені не байдуже те, що роблю я – добре воно чи погане». Проте насправді його це розлютило. «Ненависть застилає йому очі», – писав він до видавця енциклопедії; він був Гаєм Марієм, а Лейбовіц – Плутархом. Бен-Ґуріон був, справді, вдячний, коли кілька років по тому один скульптор поділився з ним планами спорудити у Хайфі «Пантеон», що демонструватиме бюсти великих людей нації: державних діячів, письменників, акторів, військових лідерів, учених, спортсменів й інших. «Я сказав йому, що мені сподобалась ідея, – писав Бен-Ґуріон, – але більше не скажу нічого».[6]
Голда Меїр сказала про це такі слова: «Ми гаряче молилися, щоб ця людина з блиском увійшла в історію, і боляче, що це відбувається не так. Сумно як для нього, так і для нас».[7] Біографи Бен-Ґуріона постали перед величезною кількістю архівних матеріалів, що могли вплинути на їхню оцінку людини позитивно чи негативно. Загалом, цей матеріал показує силу, гідність і досягнення Бен-Ґуріона, але водночас – його недоліки, слабкості й провали.
«Бен-Ґуріон був людиною, яка не міняється», – казав один із його знайомих. Від самого початку він був ідеологічно відданим, і цим водночас викликав в одних підтримку, а в інших – нашорошеність.[8] Сіоністська мрія була квінтесенцією його індивідуальності й стрижнем його особистості, а її здійснення – найбільшим бажанням. «Відродження нації вимагає від нас людських жертв, – писав він івритом у свої вісімнадцять років. – І якщо ми, молоді люди, страждаємо від болю через розорення нашої нації, але не готові принести себе у жертву, ми неминуче втратимо себе».[9] Він вірив у це до кінця свого життя. Бен-Ґуріон уважав себе – і був для інших – утіленням історії свого народу. Його мислення було систематичним і методичним, навіть коли він суперечив сам собі, то складалося враження, ніби його висловлювання відбивають розширені, глибокі, послідовні, непохитні та стійкі судження. Він припускав, що знає, як поводитися у будь-якій ситуації.
Бен-Ґуріону дуже хотілося бути лідером. Він прагнув до всього, що пропонувало керівництво, для здійснення мрії, яка була для нього самореалізацією, відповідальністю, могутністю й мала забезпечити йому місце в історії. Він часто звертався до Біблії та долі євреїв, але розумів, що досягнення мети в побудові єврейської держави потребувало виснажливої праці та крихітних, часто нестерпно дрібних, кроків уперед. Більшість поділяла його погляди, але зовсім небагато його колег, так само сильно, як він, і з такого самого раннього віку захоплювалися політикою.
Запис зі щоденника Бен-Ґуріона від 5 лютого 1940 року і 29 листопада 1940 року, BGA.
Лист Бен-Ґуріона до Хазаза від 10 липня 1968 року, BGA.
Записи зі щоденника Бен-Ґуріона від 2 травня, 10 червня, 16 та 20 липня 1953 року, BGA; лист Бен-Ґуріона до Аллона від 11 травня 1953 року, BGA; Єгуда Ерез, стенограма інтерв’ю, BGA.
Запис зі щоденника Бен-Ґуріона від 5 лютого 1940 року, BGA.
Ma’ariv, Jan. 6, 1967; лист Бен-Ґуріона до Рахель Мішал від 19 січня 1967 року; лист Бен-Ґуріона до Олексанра Пелі від 26 січня 1967 року; запис зі щоденника Бен-Ґуріона від 1 серпня 1960 року, BGA.
Davar, Sept. 28, 1967.
Мордехай Бентов, стенограма інтерв’ю, BGA.
Лист Бен-Ґуріона до Фукса від 18 грудня 1904 року, Erez 1971, 1, p. 39.