Деміан. Кнульп. Герман Гессе
Читать онлайн книгу.
конфірмація, і на останніх уроках мова йшла про причастя. Священик надавав цьому важливого значення, він не шкодував зусиль, і на цих уроках відчувалася якась урочистість і піднесення. Однак саме на цих останніх уроках думки мої були прикуті до іншого – до мого приятеля. З наближенням конфірмації, котру нам пояснювали як урочисте прилучення до церковного братства, я ніяк не міг позбутися думки про те, що для мене цінність цих майже піврічних занять полягала не в тому, до чого ми тоді дослухалися, а в близькості і впливові Деміана. Я був готовий прилучитись тепер не до таїнств церкви, а кудись далі – «до ордену думки й особистості», який мав би десь існувати на землі і «представником» або «посланцем» якого я вважав свого приятеля.
Я намагався відігнати цю думку – мені, ясна річ, хотілося пройти конфірмацію з усією урочистістю, з певною гідністю (попри те, що таке не надто поєднувалося з моїми новими думками). Прагнення це не покидало мене і поступово злилося в мені з жаданням церковного свята, яке повинно було невдовзі відбутися. Я вже почав відзначати його не так, як інші, – воно мало відкрити для мене водночас і той світ ідей, який сповідував Деміан.
Це відбувалося саме перед уроком священика в ті дні, коли я знову жваво дискутував з ним. Мій приятель був стриманий і явно не радів моїм промовам, які були, мабуть, досить розсудливі й самовпевнені не по роках.
– Ми надто багато говоримо, – промовив він із незвичною серйозністю. – Розумні балачки нічого не варті, абсолютно нічого. Одне запам’ятай: тікати від самого себе – гріх. Але треба вміти й повністю закриватися в собі, мов черепаха.
Одразу після цієї розмови ми увійшли до класу. Розпочався урок. Я намагався уважно слухати, і Деміан в цьому мені не заважав. Через деякий час я став відчувати з того боку, де він сидів біля мене, щось дивне – якусь порожнечу чи прохолоду, щось подібне, немовби його місце якось несподівано спорожніло. Коли це відчуття стало тиснути на мене, я обернувся.
Я побачив, що мій приятель сидить, випроставшись і в статичній позі, як зазвичай. Однак вигляд у нього був зовсім не такий, як завжди, і від нього щось ніби струмувало, щось таке огортало його, чого я не розумів. Він не заплющив очі, вони були відкриті. Однак не бачили нічого, а застигли і були звернені всередину або кудись удалечінь. Він сидів цілком незворушно, здавалося, що він навіть не дихав. Його вуста були мовби вирізьблені з дерева чи каменю. Обличчя було бліде, рівномірно-тьмяне, мов мармур, а найживіше в ньому було каштанове волосся. Його руки лежали перед ним на парті – нерухомі й бліді, немов німі предмети, немов каміння чи плоди, але не мляві, а ніби тверді, міцні оболонки якогось прихованого могутнього життя.
Від цього видовища я аж здригнувся. «Він мертвий!» – подумав я і мало не промовив це вголос. Але я знав, що він не мертвий. Я довго не міг відірвати погляду від його обличчя, від цієї блідої кам’яної маски, і відчував – це і є істинний Деміан! Той, яким він бував зазвичай, коли ходив