П’ятеро на острові скарбів. Энид Блайтон
Читать онлайн книгу.
відкритого моря віють сильні вітри, – пояснила Джорджа. – З цього боку від замку мало що лишилося – саме румовище. Але тут у затоці є гарна гавань, треба лишень знати, де саме.
Незабаром Джорджа знову сіла на весла й трохи віддалилася від острова. Через деякий час вона відклала весла і подивилася на узбережжя.
– А як ти дізнаєшся, що ми над затонулим кораблем? – здивувався Джуліан. – Я б нізавіщо не здогадався.
– Ви бачите дзвіницю на суходолі? – спитала Джорджа. – Бачите там вершину пагорба? Якщо їх розташувати на одній лінії між двома вежами замку на острові, то ви опинитеся прямо над затонулим кораблем. Я в цьому переконалася дуже давно!
Діти побачили, що вершина далекого пагорба й дзвіниця справді утворюють одну лінію, якщо дивитися на них з-поміж двох старих веж острівного замку. Відтак вони почали уважно вдивлятися в морську глибінь, намагаючись побачити трощу.
Вода була абсолютно прозорою і спокійною. Брижів на поверхні майже не було. Тімоті теж дивився, похиливши голову набік і піднявши вуха, з таким видом, наче знав, на що слід дивитися. Діти розреготалися.
– Ми зараз не зовсім над кораблем, – сказала Джорджа. – Зараз я візьму трохи ліворуч.
– Гав! – раптом озвався Тіммі й завихляв хвостом. І тієї ж миті діти щось зауважили у глибині.
– Це затонулий корабель! – у захваті вигукнув Джуліан, ледь не випавши з човна від збудження. – Я бачу уламок щогли. Дивися, Діку, дивися!
Діти й пес уп’ялися очима в прозору воду. За деякий час вони змогли розрізнити контури темного корпусу, з якого стирчала зламана щогла.
– Він похилився на один бік, – сказав Джуліан. – Бідний старий корабель! Йому прикро лежати там, поступово розламуючись. Джорджо, я хотів би пірнути туди й оглянути його з ближчої відстані.
– Чом би й ні? – мовила Джорджа. – У тебе ж є плавки. Я багато разів тут пірнала. Хочеш, пірну разом з тобою, якщо Дік зуміє втримати човен на місці. Бо тут є течія, яка може віднести його в море. Діку, щоб тримати човен на місці, тобі доведеться трохи табанити ось цим веслом.
Дівчинка зняла джинси й майку, те саме зробив Джуліан. Джорджа красиво стрибнула сторчголов із корми й занурилась у воду. Діти дивилися, як вона углибала сильними гребками, затримавши дихання.
Невдовзі вона задихано виринула.
– Я майже допливла до нього, – сказала вона. – Він такий, як завжди: вкритий водоростями, обліплений молюсками… Шкода, що не можу запливти всередину, але мені для цього бракує повітря. Тепер пірнай ти, Джуліане.
Джуліан пірнув, але він не міг так довго залишатися під водою, як Джорджа, і тому не опустився на таку ж глибину, як вона. Він умів розплющувати очі під водою, і йому вдалося добре роздивитися палубу. Вона виглядала занедбаною і дивною. Яке сумне видовище. Він зрадів, випірнувши на поверхню, глибоко вдихнув і відчув тепло сонячного промінця на своїх плечах.
Джуліан заліз у човен.
– Здорово! – захоплено вигукнув він. – Страшенно хотілося б як слід оглянути