Лєнині батьки мали гроші вряди-годи, коли вдавалося щось десь потягнути, а вдавалося це, на жаль, не так часто, бо інші теж не сиділи, склавши руки, і на всіх не вистачало. Країна злодіїв – приговорював Лєнин батько, тягнучи із заводу, який колись виробляв секретні деталі до секретних атомних субмарин, списаний алюмінієвий дріт.

      «Коли ви вже понажираєтесь», – приказувала Лєнина мама, виносячи з шоколадної фабрики в пазусі кілограм цукерок «Майська ніч».

      Батько завжди пахнув алюмінієм, мама – шоколадом. У поєднанні виходив якийсь дивний неприродний запах нового часу, хоча для Лєни не було ніякого старого часу, був тільки цей. Лєна не знала, що бували й інші часи, але більшість людей навколо ще їх пам’ятали. Дехто за ними сумував, бо там було все чітко і за п’ятирічками, були якісь три продукти в магазинах, були бавовняні труси, була ощадкнижка, на яку складали гроші, і через десять років, коли настане черга, мали купити автомобіль.

      Тепер же, за нових часів, не було ані продуктів, ані трусів, ані автомобілів. Усі ходили знищені й обдерті, і нові часи нічого доброго не обіцяли, – тільки дітей, які хочуть їсти, і дітей, які не мають що вдягнути.

      Коли в магазин привозили масло, черга тяглася аж у сусідній район. Лєна пропускала того дня школу, бо масло привезли. Її мама йшла на шоколадну фабрику і поверталась о п’ятій вечора, якраз тоді Лєна, нарешті, доривалася до прилавка. Масла давали 150 грамів. Його їли тиждень по грамульці.

      Лєна ненавиділа масло і часто казала, що не розуміє, навіщо його придумали. Вона любила м’ясо, могла їсти його тричі на день.

      Тоді батько казав Лєні:

      – Он люди в Північній Кореї навіть слова «телятина» не знають.

      Вичитав це в якихось журналах. Лєна теж не дуже знала, що таке телятина, але, коли тобі кажуть, що комусь десь гірше живеться, стає легше. Слава Богу, що десь комусь гірше, бо тоді тут було би зовсім нестерпно.

      – Маєте тепер незалежну Україну! – Лєна часто чула це, стоячи в чергах, і дуже обурювалась.

      – Ви що, не раді? – казала вона. – Україна не була незалежною майже три століття. А тепер незалежна! Ми тішитися повинні.

      – Із чого ж ти тішишся, дитино?! Що в черзі днями стоїш?

      – Ну, – вже не так упевнено заперечувала Лєна, – це тільки на початку так. А потім ми всі будемо щасливі та багаті. Бо самі собі господарі.

      «Господарі» відповідали Лєні коротко і ясно: «Стули пельку!» Хоча таємно плекали ті самі сподівання. Лєна уявляла собі Україну величезним пшеничним полем, поміж пшеницею де-не-де синіють волошки та червоніють польові маки, небо голубе-голубе, сонце яскраве і таке українське-українське. Дівчата у вишитих сорочках і з вінками квітів на голові, діди у гуцульських кептарях грають на дримбах, чоловіки працюють у полі, косять там чи стоять і курять, і всі щасливі та багаті. Другий пункт був особливо важливий, а перший прямо пропорційно залежав від другого