Біографія випадкового чуда. Таня Малярчук
Читать онлайн книгу.
приїхали реставрувати місцевий костьол.
Півстоліття цей костьол стояв посеред села як пам’ятка туалетного мистецтва. Голова місцевого осередку компартії, коли вона ще існувала, платив хлопцям гроші, щоб ті обписували костьол брутальними словами і взагалі робили там усе, що хотіли. Хлопці і безплатно робили б це із задоволенням, а за гроші старалися з усіх сил. У костьолі смерділо гірше, ніж у громадських вбиральнях, там не було вікон і дверей, не було іконостаса, а під стелею вили кубла ворони і змії.
Поляки приїхали і все відремонтували, це була якась визначна пам’ятка їхньої, польської, культури. У день святого Антонія – це теж якесь їхнє велике свято – мало відбутися урочисте відкриття костьолу і перша меса. Із Польщі наїхало десять автобусів прочан і звичайних туристів. У багатьох у цьому селі колись була родина, вони блукали старим польським цвинтарем, сподіваючись відшукати знайомі прізвища на гробах, і плакали як діти.
Місцеві мешканці теж урочисто повдягалися і зібралися біля костьолу, ніби всі разом зараз кинуться на коліна і присягнуть на вірність папі римському. Насправді ж усі чекали на подарунки.
Хтось пустив чутку, що поляки привезли із собою запаковані мішки і під час церемонії роздаватимуть місцевим дорогий польський одяг і заморські делікатеси. Задурно, з доброти душевної.
Люди зібралися і нетерпляче чекали. Діти тусувалися недалечко, готуючись за першою командою кинутися в атаку.
Церемонія рухалась повільно. Люди переминалися з ноги на ногу. Польський священик, симпатичний молодий хлопець, ламаною українською виголошував зворушливу промову про час і пам’ять. Він дякував місцевим за збереження польського костьолу, і деякі чоловіки з натовпу сором’язливо опускали очі.
Нарешті з автобусів почали виносити довгоочікувані мішки з добром. У людей загорілися очі. Вони знали, що це для них, і, не чекаючи на дозвіл і ще кілька останніх урочистих слів, кинулися на мішки, як койоти на мертву антилопу. Поляки, що несли мішки, спершу пробували оборонятися, але швидко зрозуміли, що їх затопчуть, і втекли.
Мішки затріщали по швах, і звідти висипались тонни карамельок. Люди якось навіть не встигли розчаруватися. І карамельки зійдуть, якщо задурно. Кожен напихав ними кишені й пазухи, діти відбирали здобич одні в одних, а дорослі відбирали в дітей.
Лєна потім казала, що робила б те саме, якби її мама не працювала на шоколадній фабриці. На солодке в Лєни давно виробилась алергія. От якби м’ясо роздавали чи якісь сосиски, ковбаси, от тоді Лєна не стояла би збоку.
Якийсь дід упав на землю і збирав у траві карамельки, ніби це були злитки золота.
– Побійся Бога, – кричали йому баби, – лиши цукерок дитині! Най дитина з’їсть!
І самі тут-таки кинулися на коліна дозбирувати рештки.
Коли карамельки закінчились, люди швидко порозходилися, і польський священик правив свою месу в тиші й порожні.
Пізніше люди почали соромитися свого вчинку, їй-бо, ніби карамельок не бачили, казали вони. Лєні було їх шкода.