Зірка для тебе. Дара Корній
Читать онлайн книгу.
тому зараз, молоді люди, дозвольте нам із моєю улюбленою пацієнткою потеревенити, бо ж я її давненько не бачив. Так засумував, що аж додому не зміг просто так піти. А ви, хлопчики, зайдете завтра.
Розпрощалися. Бабуня поцілувала в чоло Арсена, а потім Сергія.
Володимир Васильович – лікар бабуні та водночас якийсь там далекий родич, про це Арсен розповів Сергієві дорогою додому. Дякуючи його таланту бабуня досі тримається.
Хлопці йшли пішки вечірнім літнім Львовом. Спека втомилася і пішла спати, місто наче притихло від утоми та галасу. І воно було чудове. Справжнє, живе. Сергію навіть здавалося, що він чує, як Львів дихає… Арсен безупинно базікав, розповідаючи другу то про бабуню, то те, що знав про Львів. Про старі будівлі, дивні їхні назви, навіть про тих, хто їх будував, хто в будинках колись жив, любив, ненавидів.
Сергій був упевнений, що без друга міг би легко заблукати в лабіринтах безкінечних вузьких вуличок та старих мурів. Хлопці спускалися Личаківською – таку назву читав Сергій на табличках будинків. Їх обганяли поважні яскраві вагони, що рухалися колією. Вони були прив’язані дротами до інших дротів. Це трамваї. Звісно, Сергій бачив їх на картинках журналів та на екрані телевізора. Але ось так, по-справжньому, – вперше. Із вагончиків виходили люди, у вагончики заходили люди. Вони всідалися в червоні крісла: одні щось читали, інші просто витріщалися у вікно. На вулиці темніло. Засвітилися ліхтарі та вивіски над крамничками. Усе видавалося якимось нереальним. Сергій майже не слухав, про що йому розповідає Арсен. Так його вразило видиво нічного Львова.
– Арсенко, слухай, а багато тре’ грошей, щоб покататися на ньому? – Сергій тицьнув пальцем у хвіст трамвая з номером два.
– Та можна і зайцем. Але тільки одну зупинку, бо може нагодитися контролер, і тоді буде непереливки: бабуся за мене штраф заплатить, а тебе відправлять назад у дитбудинок.
Арсен серйозно пригальмував на зупинці, чекаючи трамвая.
– То, може, ну його, тоді ліпше ногами. Га? – Сергій не хотів у дитбудинок.
– Та не бійся. Одну зупинку без білєта можна, та й вечір уже, ввечері контролерів майже нема. У них також є діти, родини. Зрештою, можна було б і квитки купити. То мало коштує, та… – Арсен постукав по кишенях штанів, там зовсім не дзвеніло. – Грошей я не маю при собі. Останні витратив бабуні на мінералку, ще печива сухого купив. І… той, мусив для медсестри та санітарки щось зоставити. Хоч Володимир Васильович за це сварить, та я все одно роблю по-своєму. Я не можу біля бабуні вночі бути, а мо’, їй чогось захочеться чи зле стане, то пані Люся чи пані Оля допоможуть. Знаєш, у них життя також не цукор. І зарплати маленькі, і постійно їм ті гроші затримують, а в кожної сім’я. І вони дуже-дуже хороші, бо все відмовляються від грошей. Жаліють і мене, і бабуню, але я вмію переконувати. Тому, Сергію, вибач, хоч ти і в гостях у мене, та трохи мусимо й пішки походити, економити.
Сергій із усім погоджувався. Він не знав і не вмів жити на волі, він у всьому тут довіряв приятелю. А той попередив, що Сергій не просто