– То було давно. Дуже давно. У далекому тридцять дев’ятому. Початок Другої світової. Вересень. У Львів прийшла радянська влада, та сама, про яку ми з тобою знаємо з книжок. Тобто «перші совєти», так їх тоді кликали. І почалося веселе життя для тих, хто до того мирно жив у цьому місті. Жив по-різному, але мирно. Настали лихі часи. Людей забирали вночі зі своїх домівок, часто цілими родинами. Просто так, без причини, лишень за те, що мав ліпшу хату, роботу, одяг, посаду, не вкрадену, а чесно добуту. Двадцять першого червня сорок першого під оцей ось будиночок, що ми під ним сидимо, о четвертій ранку під’їхала машина, воронок. А в цьому будиночку, віллі, як тут її називають, мешкала мирна добропорядна родина дрібних львівських торговців. Чоловік із дружиною та дві донечки. Їх у ту ніч заарештували. Завантажили сонних та розгублених, нашвидкуруч на нічні сорочки накидався сякий-такий одяг, і все. Їх відвезли у Бригідки, в тюрму. Ніхто нічого не пояснював. Усе просто. Ось документи, ось наказ. А накази зазвичай не обговорюються, а виконуються. Їх усіх кинули в одну камеру, в якій уже й так було затісно. Мама благала майже навколішки, щоб відпустили молодшу тринадцятирічну Ванду. Материнське серце відчувало лихо. Та їй швидко заткнули рота: «Будеш чіплятися – розстріляємо».

      Уранці на допиті їх усіх родиною звинуватили в контрреволюційній діяльності проти радянської держави, навіть наймолодшу, Ванду. Ти знаєш із підручників з історії, що наступного дня, двадцять другого червня, почалася війна фашистської Німеччини проти Радянського Союзу. Совєти спішно відступали. А що робити з полоненими, заарештованими за контрреволюційну діяльність? Евакуйовувати? Ще чого! Панькатися зі зрадниками! А, зрештою, і навіщо? У тюрмах почалися масові розстріли. Фронт стрімко наближався, і совєти діяли грубо та швидко. Спочатку то була звична для НКВС практика, пригадуєш, нам історичка розповідала. Типу індивідуальний підхід. В’язень «запрошувався» у спецкамеру і без попередження діставав постріл у потилицю. Та і то видалося для виконавців трохи задовгою процедурою, і почалися розстріли вже без церемоній. Заганяли побільше в’язнів до камер підвалів та через дверцята, оті що для передачі їжі, стріляли з автоматичної зброї. Віконечко відкривалося – і в’язень замість шматка хліба отримував смерть. Правда, декого треба було після цього добивати, не всі відразу помирали. Зайвий клопіт та час для катів, так би мовити. І тоді придумали ще швидшу розправу. Через віконце кидали до камери гранату. У