Тук-тук! Рівно о дев’ятій ранку в розкішний люкс приватного готелю на Подолі ввічливо постукав портьє. Прислухався – тиша. Обережно прочинив двері. На обличчі обов’язкова усмішка – молодий Сердюк наказав розбудити гостя о дев’ятій і нагодувати чимось екзотичним. «Чаю» лишив сто баксів. Не фонтан, але й не дрібниця, щоби про усмішку забути.

      – Доброго ранку… – і рота роззявив.

      Іван Степанович при повному параді – навіть капелюх на лисині – обережно сидів на краєчку широкого м’якого ліжка, – так і не розстеленого, вкритого шовковим покривалом. Тримав біля грудей пластмасовий дипломат і ошелешено роздивлявся власні ноги у смугастих шкарпетках. Чорні черевики разом з вельветовою торбою ввічливо тулилися біля порога.

      – Чого тобі, синку?

      – Сподіваюся, ви добре відпочили у нашому готелі, – дотримав марку портьє.

      – Яке там. Поки усі цяцянки роздивився – уже й півні заспівали.

      Портьє здивувався, та знаку не подав.

      – Чого бажаєте на сніданок? – справу знав. – На жаль, зараз меню переглядається, щоби врахувати різноманітні смаки наших гостей, і ми не можемо запропонувати вам всього, на що здатний наш шеф-кухар, але свіжі млинці з чорною ікрою, сибас із устрицями й ікрою під соусом, ементаль, камамбер, королівський омлет з беконом і розплавленим сиром, посипаний кунжутом, мюслі з фруктами і без…

      Дядькові в голові заплуталося. Руками замахав – досить, досить!

      – Дякую, синку, – ввічливо. – Нічого не треба. Своє маю.

      Озирнувся розгублено. Портьє до себе підманив.

      – Чуєш? – йому у вухо. – Під дверима постоїш хвилин десять?

      – Я тут для того, аби виконувати будь-яке бажання гостя, – із подивом.

      До дверей… Озирається – Іван Степанович жваво підхопився з шовкового покривала, ухопився за вельветову торбину, потяг її до столу з карельської берези. Газетку розстелив. На неї – сальця, хлібини шмат, огірка солоного.

      Портьє зітхнув, у коридор вийшов. Такого гостя у готелі ще не бачили. До іншого звичні. Онде з сусіднього номера п’яний депутат третю добу не вилазить, а варто лише постукати, як у прочинені двері просовується рука з м’ятою соткою баксів: «Нє, ну шо незрозуміло?! Коньяку, сушей кіло і не здумай палички принести…»