Ключ. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
ніколи не був у нього в майстерні.
– Це на Андріївському узвозі.
– Гадаєш, він зараз там?
– Це ж художник, а не поет, – сказав Приходько. – Де б йому іще бути?
– То чого ж ми тут сидимо?
Чоломбитько й сам був середнього зросту, русявий, худий (хоч би вже борідку завів для малярського шарму), і, здавалося, він над нами знущався, коли наділяв Остапчука цими безбарвними рисами. Вони не могли засвітити в пам’яті жодної іскорки.
– Слухай, Петре, – не втерпів Приходько, котрий уже вдруге слухав цю пісеньку. – Тобі не здається, що ти малюєш автопортрет?
– Чого ви від мене хочете? – розсердився і Чоломбитько. – Аби я сказав, що Олесь був із рогами? Ні, він мав звичайнісіньку зовнішність. Не любив ні довгого чуба, ні бороди, – вцілив у мене Чоломбитько, – бо й без того був сильним художником. Не мав носа Сірано де Бержерака, не відрізував собі вухо, як Ван Гог, а був… Тьху, прости Господи… Ви так мене затуркали, що я кажу про Олеся, ніби його вже немає живого. Остапчука треба зсередини бачити. Ви просто сліпі, якщо його не помітили.
– Ще невідомо, чи ми взагалі його бачили. – Мені страшенно кортіло попросити Чоломбитька, аби він олівцем накидав Остапчуків портрет, якщо не виходить словами, однак я був переконаний, що в нього і це не вийде. Не ті тепер малярі.
Втім, я був несправедливий до Чоломбитька і згодом зрозумів, що він надто шанував Олеся, аби отак відразу плескати язиком довкола його особи. Проте Чоломбитькові також щось пекло, не давало спокою, і потроху-потроху ми таки наближалися до Остапчука, може, не стільки до його зовнішнього портрета, як до чогось набагато важливішого.
Дві речі любив у цьому світі Олесь Остапчук – малярство і зимову риболовлю. Ні, ти не смійся, всяк, хто на цьому знається, скаже тобі, що коли літній рибалка – це алкоголік, то зимовий – наркоман, – йдеться, звичайно, про силу пристрасті. Отож ці дві речі він любив до безтями, і вони любили його, чи принаймні не зраджували. Крім них, в Олеся не було нікого, він дитбудинківський, і навіть у худінституті ні з ким не сходився на близьку ногу, був сам у собі – либонь, ця самота і стала сестрою його Божої іскри. І як то здебільше й буває з талановитими людьми, Остапчук не мав ані слави, ні грошей, не нажив ні сім’ї, ні хати, – це вже тепер його стали помічати, а тоді ж цькували, як білу ворону, – одні від заздрощів, інші через невігластво. Потім перестали цькувати, потім настали ще гірші часи – мовчання. Втім, Остапчук працював і далі, працював несамовито, він уже не помічав того, що не помічають його, й одного разу сказав Чоломбитькові: «Знаєш, коли я постану із праху, то поведу за собою світ».
– Ви з ним дружили? – спитав я.
– Ні, – похитав головою Чоломбитько. – Це не можна назвати дружбою. В Олеся взагалі не було друзів. Просто так сталося, що його майстерня у мене над головою. – Він показав пальцем у стелю. – Вона йому правила і за житло. Ну, холостякові ще можна, є кімната, кухонька, а взагалі – то це не життя. Так, я теж тут днюю й ночую, але знаю, що будь-коли можу все покинути й піти додому. Це багато важить.