Кров кажана. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
йому зустрінеться така ж молоденька самочка, котра питиме з ним шампанське по крапельці, їстиме ресторанний рис по одній зернині, аби розтягти випадкову зустріч?…
А потім розкине свої голодні ноженята хоч у машині, хоч на холодній підлозі майстерні, де симпатичний скульптор (уже не вельми молодий, але якраз із тією першою сивиною, від якої всцикаються німфетки, готові зняти перед ним свої заяложені трусики хоч у майстерні, хоч на стадіоні, хоч на цвинтарі), так от, цей симпатичний скульптор не те, що мусить, а просто за покликанням зобов’язаний тебе роздягнути і зліпити з твоєї натури чергову Венеру, атож, оту знамениту суку, що на її честь усі любовні хвороби називають венеричними, а тоді він ще матиме обов’язок закохатися в тебе, бо він Пігмаліон, а ти його Галатея, прошу не плутати дружину скульптора Пігмаліона з тією іншою Галатеєю, котра просила богиню Лето обернути дівчинку на хлопчика, хоч тебе, малолітко, і це ще чекає, – так зліпив тебе Всемогутній Скульптор із чоловічого ребра, щоб ти, чоловічиця, змогла звідати всіх насолод. Що ж, звідуй, мені не жаль, але я просто мушу про все знати, бо інакше збожеволію від цього незнаття-невідання.
Я, либонь, таки вже сп’яніла, тому що, розпалена фантазіями, нараз підвелася і знайшла свого старого записника, яким не користувалася вже давненько. Тільки б за цей час не змінився номер його мобільника, надійно зашифрований мною на кількох сторінках.
Зібравшись із розвихреними думками, я без вагань набрала той номер.
– Слухаю вас, – почувся сухий, але пружний голос, і я впізнала його відразу.
– Привіт, це я.
– Настася… Мені не сниться?
– А що, буває?
– Часто, – сказав він. – І не тільки уві сні.
– Що саме? Як я хотіла тебе застрелити?
Він ураз охолов.
– Не троюдь мою душу. Я знаю, що ти просто так ніколи не подзвонила б. Кажи, що за діло?
– Мокре, – сказала я.
– Дитино, ти п’яна? Досі в тебе було мокро лише в одному місці.
– Так, Горю, я п’яна. Але не настільки, щоб сповідатися по телефону. Мені треба тебе побачити.
6
Наступного дня я начистила пір’ячко, розпушила хвоста і вивела з гаража нашого чорного «форда». На ньому, власне, їздив Нестор, але оформлений він був на мене. Я дуже рідко виїжджала сама і тому щоразу, сідаючи за кермо, почувалася ученицею, особливо на вулицях Києва, де вже навіть міліція не зважає на перевищення швидкості, де всі кудись поспішають, хоч їх давно ніхто і ніде не жде, але вони, бідолахи, досі про це не знають.
Утім, я завжди, поки доїжджала до міста, встигала набрати форму і досить впевнено вливалася в хаотичний потік машин. Не забути б лишень по дорозі заправитися, бо Нестор, як завжди, пригнав авто майже з порожнім баком.
– Що сказати, коли вас питатимуть? – поцікавився Іванько, відчиняючи мені ворота.
– Скажеш, пішла гулять, – весело порадила я в передчутті швидкості.
– Пішла чи поїхала?
– Полетіла! Скажеш, сіла на мітлу й полетіла.
Я різко взяла з місця і бачила в дзеркалі заднього