Кров кажана. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
у своїй кругленькій, як кавун, голівці, але й знав щось таке, у що не хотів мене втаємничувати. Не знаю, скільки б він ще огинався біля каміна, та я стомилась від власної чемності.
– Свої версії будуйте без мене, – сказала я. – Це ваша робота. А тут горе, та й годі.
– Справді… Пробачте.
Притула був такий спантеличений, що, вийшовши з веранди, витер об припоріжний килимок ноги, ніби ще тільки збирався зайти у дім. На нього навіть Трезор не загавкав.
Сів у свій драний «москвичик» – і за ним тільки знялася хмарка чорного диму.
Я зайшла в дім, коли в холі вже розривався телефон.
– Добридень, Серафимо.
– День поганий, – сказала я. – Мені не до жартів, Сергію, – чомусь вихопилося його мирське ім’я.
– Щось сталося?
– Сталось. – І я сказала йому про нещастя.
Вражений, він довго мовчав.
– Я можу чимось допомогти?
– Поки що ні. Дякую.
Я чомусь знов згадала вужа, якого вчора принесла з лісу.
– Тримайся, – мовив отець Серафим. – Можливо, це якесь непорозуміння. Може, він живий і це лише злий жарт. Дай, Боже, щоб так і було. Я молитимуся за нього як за живого. І за тебе також…
– Дякую.
– Ти теж помолися на ніч. Прочитай вечірню молитву.
– Я знаю тільки «Отче наш».
– Тоді повторюй за мною… Господи Боже наш…
– Господи Боже наш, – покірно і щиро читала я за ним вечірню молитву, – все, в чому я згрішила в цей день, – словом, ділом, помислом, Ти, як милостивий і людинолюбний, прости мені; мирний і супокійний сон дай мені; пошли Ангела Твойого Хранителя, що захищає та оберігає мене від усякого лиха. Ти – Хранитель душі і тіла мого; і я посилаю славу Тобі, Отцю, і Синові, і Святому Духу, нині, і вічно, і повсякчас.
– Амінь.
– Амінь, – прошепотіла я і поволі поклала слухавку, в якій ще бринів його голос.
Однак тієї ночі Хранитель душі і тіла мого не послав мені спокійного сну. До жалобного настрою додалося примхливе почуття сумніву: чому вони всі заспокоюють мене, що лиха могло не статися? Адже все так очевидно: до берега прибило порожній човен, у якому темної вітряної ночі рибалка виплив на річку. А вони ніби змовились. Окрім слідчого Притули та отця Серафима, навіть Іванько стояв на своєму. Коли я покликала його вечеряти (карлик так і не полишав берега), він сказав, що сам варитиме юшку біля річки і виглядатиме Нестора… Баба з воза, роздратовано подумала я. Якби ще й Трезора навчити варити собі юшку.
Ну, хай би вже цей провінційний опер Притула будував свої недолугі версії, йому не диво, а ці й собі туди ж. Утім, до Притули я також була упереджена. Бо, коли і в наступні два дні підсилена команда водолазів кілька разів прочесала всю акваторію навпроти нашого будинку і не знайшла тіла, його запитання вже не видавалися такими безглуздими, а мій сумнів – примарним. Хоч, може, й навпаки – тепер він, цей сумнів, і був моєю постійною примарою.
– Можливо, тіло віднесла підводна течія, – казав Притула. – Тоді залишається чекати, поки воно спливе саме і хтось випадково