Кров кажана. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
я.
– Ну, ніхто ж не бачив, що там скоїлося. Тобто ми з вами не бачили. То чому ж ви думаєте, що сталося саме це? – Притула пильно подивився на мене, і його безбарвні, водяві очка загострилися хитринкою.
– Я вже пояснювала.
– Так, а ви не думали над тим, що у вашого чоловіка могли бути недруги, вороги?… Що хтось міг бажати його смерті? Ні? А нічна річка, скажу я вам, – це ідеальне місце для… ідеального вбивства. – Він ледве не потер долоньками, такий був задоволений своєю вишуканою фразою, та враз спохопився. – Але ми з вами, Анастасіє Михайлівно, далеко зайшли, пробачте. Може, ваш чоловік живий-здоровий. Всяке могло трапитися, тут діло непевне. Може, човник прибився до одного берега, а він до іншого.
– Мені не до жартів, – сказала я.
– А я не жартую, боронь Боже! Я вас заспокоюю.
– Дякую, нехай би так і було, як ви кажете… Але хто випливе у ботфортах і ватянці?
– Так, це майже неможливо, – погодився Притула. – Позаторік саме так утопився найкращий плавець нашої рятувальної станції Кость Дудник. Теж рибалив уночі там-таки біля рятувальної станції на міському пляжі й не повернувся. Коли його знайшли скоцюрбленого під водою, то один чобіт був наполовину стягнутий з ноги. Мокрого чобота й так важко зняти, а то, уявіть собі, під водою, у паніці. Однак у житті, як той казав, всяке трапляється. Буває, що чоловік і сам… з мосту та в воду. – Притула знов загострив на мене сонливі оченята.
– Ви хочете сказати…
– Не будемо гадати, Анастасіє Михайлівно. Ви напишіть те, що я вам сказав, а потім, якщо не заперечуєте, пройдемо до річки. Якраз і водолази над’їдуть. Ви ж приблизно знаєте, де він ставив сітки?
– Приблизно, – сказала я. – Навпроти нас. Біля русла. Але я б не хотіла… дивитись, коли…
– Розумію.
– Там стоїть човен на березі… Вітер дув прямо з того боку. Думаю, що навпроти човна й треба шукати. Ближче до русла.
– Логічно, – сказав Притула. – А після того, як човна прибило до берега, його ніхто не чіпав?
– Ні, а навіщо?
– Ну, мало чого. Випливти, хоч одним оком глянути зверху.
– Страшно. Ви не уявляєте, як це все страшно, – сказала я.
– А цей… карлик?
– Він такий боягуз.
Коли я закінчила писати пояснювальну заяву, Притула уважно переглянув обидва аркуші й сховав їх у течку.
Загавкав Трезор. Ми вийшли надвір. Я знала, хто мав приїхати, та коли побачила в одного з чоловіків акваланг, мені зробилось недобре. Жовті балони різонули по живому – це був ще один зримий, матеріальний доказ того, що сталося. Доказ, який до фізичного болю загострював усвідомлення: нема…
Я, мабуть, так зблідла, що це помітив Притула.
– Вам погано, Анастасіє Михайлівно? Тоді залишайтеся вдома, краще приляжте. Якщо буде потрібно, вас покличуть.
– Вам усе покаже Іванько, – спроквола мовила я. – Він там, біля річки…
Я зайшла в дім і лягла на дивані в холі.
Мене морозило. Навіть од вичахлого каміна тягло холодом.
Я