Кров кажана. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
ніби перед законом мала відповідати я.
Так, я знала. Знала, що в мене тільки-но закінчилися місячні і ще трохи мажеться, але цей загадковий чоловічок мені раптом почав подобатися. Він не сяяв, не вабив своєю зовнішністю, не намагався щось удавати із себе, проте, мабуть, і сам того не відаючи, чимось приворожував, бо… поки він налагоджував апаратуру, міняв об’єктив, я вже була в чім народила матуся.
– Абсолютно все? – перепитала я. – Тоді… звільни мене.
– Від кого? – здивувався він.
– Угадай.
– Від настирливого коханця?
– Ні.
– Ну, визволяти тебе від чоловіка нібито рано, ще й паспорта не маєш.
– Ніколи не вгадаєш, – сказала я. – Від дівочості.
На якусь мить він завмер, не вірячи своїм вухам, а потім підійшов до мене й поволі опустився на коліна.
– Дівчинко… Моя маленька дівчинко! Ангеле ти мій…
Цього разу на старому розтовченому дивані десь узялося біле простирадло, і трохи згодом він цілував на ньому руді пасмуги, плутаючи місячні виділення з дівочою крівцею, й примовляв так само розчулено:
– Дівчинка… Моя солодка дівчинка…
На його ослаблому, але ще повному, жилавому корені теж були ослизлі червоно-руді сліди моєї місячної «цноти», я витерла їх тим же простирадлом і взяла його… ще гарячого, дуріючи від змішання чужого і свого власного запаху. Відчуття млосної наповненості пойняло все моє тіло, але хотілося ще і ще, все єство моє прагло вийти за власні межі, прагло доконечної нестерпності й вибуху, для якого не вистачало якоїсь краплини, і коли я відчула піднебінням, як збільшується і тужавіє твердь, то заскімлила від насолоди, а потім завила, як сука, а тоді… ось вона, та доконечна наповненість, коли чужа, найпотаємніша жага нестримно тече у тебе і ти, нарешті, виходиш із своїх берегів з несамовитим, уже потойбічним криком. Утім, усе це тодішні, ще підліткові рефлексії, коли звичайнісіньку статеву сверблячку хотілося виправдати самою природою, а не культом чоловічого перламутрового… ребра, з якого одного разу ти випадково вискочила на цей світ.
Соромно зізнатись, але того майстра, того непоказного чоловічка, що зробив мені шість фотографій «три на чотири», я майже не обдурила – тоді я справді вперше відчула себе жінкою і навіть через роки, коли розгортала свій паспорт, із маленького фото загадково дивилася та «солодка дівчинка» і, здавалось, ось-ось мені підморгне.
3
Надвечір зіпсувалася погода: подув холодний північний вітер, потім припустив дрібний, уже осінній дощ.
Нестор приїхав пізно; як завжди, не в гуморі, і від того, що намагався це приховати, виглядав іще жалюгідніше. Я навіть не хотіла йому казати про візит голомозих, та зрештою вирішила, що так буде краще.
– Я знаю, – сказав він. – Вони знайшли мене й там… Але то все пусте. Сьогодні я хочу з тобою посидіти. Ти заслужила, правда ж? – Обличчя в нього було худе, й усмішка теж видавалася худою.
– Ти про що?
– Він розповів, як ти його відшила.