Великий Гетсбі. З ілюстраціями. Френсіс Скотт Фіцджеральд
Читать онлайн книгу.
и така проступає в нормальній людині, і тому сталося так, що в коледжі мене несправедливо звинувачували в інтриганстві через те, що я був посвячений у таємні драми якихось абсолютно випадкових, незнайомих мені людей. Більшість цих одкровень були непроханими: часто я вдавав, що хочу спати, що дуже зайнятий або зображував відсторонену легковажність, коли визначав за якоюсь безпомилкового ознакою, що далі на мене чекало чергове довірче одкровення, оскільки довірчі одкровення молодих людей, або, в усякому разі, ті слова і фрази, за допомогою яких вони відкривають свої секрети – здебільшого шаблонні і грішать очевидною недомовленістю. Бути стриманим в судженнях – означає мати нескінченну надію. Я досі ще боюся втратити щось із довіреного моїм вухам, якщо забуваю, як казав мій батько-сноб, і я як сноб повторюю, що почуття елементарної пристойності відпускається кожному при народженні неоднаково.
Отже, похвалившись таким чином своєю терпимістю, я схиляюся до припущення, що і вона має свою межу. Вчинки людини можуть мати залізобетонні підстави або тонути в багнистих болотах, однак на якомусь етапі мені стає вже нецікаво знати, на чому вони засновані. Коли я повернувся зі Сходу минулої осені, я ладен був одягнути весь світ у таку собі моральну уніформу і дати йому неперервну команду «струнко!»; я вже втомився від усіх цих неприборканих екскурсій в людське серце з ексклюзивним правом огляду визначних пам'яток. І тільки Гетсбі, – людина, ім'ям якої названа ця книга, не викликав у мене такої реакції; Гетсбі, який був уособленням всього, до чого я відчував щире презирство. Якщо особистість – це безперервна низка жестів, розрахованих на зовнішній ефект і досягнення своєї мети, тоді в ній було щось неординарне, якась підвищена чутливість до обіцянок життя, ніби він мав зв'язок з одним із тих хитромудрих пристроїв, які реєструють землетруси на відстані десяти тисяч миль. Ця чутливість не мала нічого спільного з тією млявою вразливістю, удостоєною назви «творчий темперамент»; це був незвичайний дар здатності до надії, романтичної готовності до успіху, якого я жодного разу не зустрічав у жодній людині і, напевно, ніколи вже не зустріну. Ні, Гетсбі виявився гідним цього дару у фіналі; просто той шлейф, який тягнувся за Гетсбі, весь той брудний пил, який він здійняв у повітря, йдучи за своїми мріями, – все це тимчасово знищило мій інтерес до безплідних смутків та скороминущих людських захоплень.
Мої близькі – відомі заможні люди, котрі вже у третьому поколінні живуть у цьому місті на Середньому Заході. Сімейство Каррауей являє собою щось на зразок клану з власною родинною легендою, яка свідчить, що ми походимо від герцогів Бакклі, однак фактичним засновником мого родоводу був брат мого діда, який прибув сюди у п'ятдесят першому, послав на Громадянську Війну замість себе заступника і заснував компанію з оптової торгівлі залізними виробами «J», яку сьогодні продовжує очолювати мій батько.
Я жодного разу не бачив цього мого двоюрідного діда, але я, мабуть, був схожий на нього, особливо якщо поглянути на портрет того досить крутого хлопця у кабінеті мого батька. Я закінчив Нью-Хейвен у 1915-му, рівно через чверть століття після мого батька, а ще через короткий час взяв участь в тому запізнілому тевтонському переселенні, відомому як Перша світова війна. Мені настільки сподобалося ходити в контратаки, що після повернення додому я почувався ніяково. Середній Захід, що перестав бути затишним центром світу, тепер скидався на пошарпаний край всесвіту, тому я вирішив вирушити на Схід, щоб навчитися торгувати облігаціями. Всі, кого я знав, займалися торгівлею облігаціями, і я подумав, що це заняття цілком могло б забезпечити ще одного холостяка. Всі мої тітоньки і дядечка обговорювали між собою це так детально, неначе добирали для мене підготовчу школу і, нарешті, дали своє «добро», промовивши: «Нехай вже спробує, якщо йому хочеться» з дуже серйозними, сповненими скепсису обличчями. Батько погодився заплатити за один рік мого навчання, і після відтермінувань з різних питань я прибув на Схід, як я вважав, на постійне мешкання навесні двадцять другого року.
Ще треба було знайти у місті кімнати для винаймання, але пора року було тепла, і я не так давно прибув із сільської місцевості з її широкими газонами і гіллястими деревами, тож коли один молодий хлопець з офісу запропонував мені орендувати будинок на двох у передмісті, ця ідея мені здалася прекрасною. Він знайшов такий будинок – пошарпаний бунгало з гіпсокартону за вісімдесят на місяць, але буквально в останню мить фірма відрядила його до Вашингтона, і я вирушив у передмістя один. У мене були: пес – в усякому разі, кілька днів, поки не втік, а також старенький «Додж» і одна фінка, яка прала мені постільну білизну і готувала сніданки, а також бурчала собі попід ніс щось по-фінськи, коли поралася з електричною плитою.
Моя самотність тривала приблизно з день, може, трохи більше, доти, поки одного ранку мене не зупинила на дорозі одна людина, яка прибула в цю місцевість трохи пізніше за мене.
– Як дістатися до селища Вест-Егг? – безпорадно запитав він.
Я пояснив йому. І з тієї хвилини мій шлях перестав бути самотнім. Я був уже провідником, керманичем, місцевим мешканцем. Він ненавмисне дав мені відчути все дивовижне привілля цієї місцевості.
І ось уже сяйво сонячного світла і листя на деревах,