Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
молитву, не витримав, натяг на голову простирадло. До нього першого й підійшли.
– Нам твая ґалава нє нужна, ти нам ладошкі сваі пакажі! – Вони здерли з Петруся простирадло і втупилися в його руки. – Аґа, всьо панятно, ну так палучай!
Гахнув наган – Петрусева голова підстрибнула на подушці, і він навіки затих із дірочкою в лобі, навіть не зрозумівши, що вони вгледіли на його руках. А що? Коли долоня порепана й мозоляста, то, виходить, ти пролетар, а якщо чиста і чепурна, то – буржуй.
– А ето што за варєшкі такіє? – убивця витріщився на Чорновусові забинтовані руки.
– Язва, – сказала Тіна російською. – Страшниє язви обсипалі єго рукі.
– Сібірская, што лі?
– Єщьо пострашнєй. Прєждє, чєм сюда входіть, вам слєдовало би одєть марлєвиє маскі.
– Тваю мать! Ємєля, рвьом когті атсєдова!
Москалюги миттю звітрилися з палати, можна було перевести подих, але поруч лежав мертвий Петрусь, за стіною стогнали поранені, і Чорновуса раптом охопив сором за ці перев’язані руки. Було мерзенне відчуття, що він когось перехитрив, виміняв своє життя на Петрусеву смерть. Він навіть не подякував Тіні за кмітливість, за порятунок, цілий день пролежав мовчки, а ввечері сказав їй, що вже зовсім видужав.
– Поможи мені добратися до Мокрої Калигірки, – попросив він.
– Куди-и-и? – здивувалася Тіна. – Тобі ще треба піддужати.
– Та я здоровий, як бик! – він сердито скочив із ліжка й випростався на повен зріст, трохи не дістаючи головою стелі. Але похитнувся, взявся за металеве бильце, яке ледь не зігнулося в його руці.
– Ну. І що далі? – знизу вгору дивилася на нього Тіна.
– Далі? Я починаю нову війну. І тут мене ніхто не спинить. Навіть ти, моя пташко. Чуєш? Я починаю нову війну.
Він і цього разу не попрощався з нею по-людському. Пішки, обминаючи села й гамірні місця, добирався додому. По селах чулася безладна стрілянина, моторошні крики, голосіння жінок і валування собак. Уночі небо палахкотіло загравами пожеж – здалеку було видно, де порядкують московські каральні загони.
У Лисячій балці, недалечко від Мокрої Калигірки, його перестріли козаки Семена Гризла і привели до отамана – перевірити, хто такий. Кремезний, хоч і приземкуватий, Гризло здивував насамперед своїм убранням: синій жупан, розшитий жовтими позументами, шаровари, козацька шапка-бирка, з-під якої над чолом стриміло пасмо русявого чуба. Гострі кінчики вусів були хвацько закручені вгору, що надавало обличчю отамана веселого молодецтва.
– Відкіля будеш? – зміряв він Чорновуса очима. – Тіки не крути хвостом, бо моя шабля зразу чує брехню.
Чорновусові не було чого кривити душею, і Гризло йому повірив. Та і як не повірити землякові, якщо отаман навіть пригадав його батька – знався-бо чи не з усіма лісниками в окрузі.
– Приставай до мого коша, – запропонував Гризло.
– Я не проти, – відповів Чорновус. – Але дозвольте, пане кошовий, спершу провідати рідних, а тоді вже порадимося, як бути далі.
Гризло