Залишенець: Чорний ворон. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
приставлено довгу кавалерійську шаблю, і коли в того від хвилювання ворухнувся борлак, то на ньому з’явилася червона цятка. Яша все зрозумів, його напружена позитура ураз зів’яла.
Один чекіст викликав у мене повагу. Він потягся правою рукою до нагрудної кишені, начебто дістати документи, та зненацька в тій руці, мов з рукава, з’явився маленький, як іграшка, револьвер «кобольд», бідолаха приставив його до підгорля й натиснув на спуск. Постріл був зовсім тихенький, мій Мудей після відра ячменю пахкає голосніше, а це так – ніби комар чхнув, і слава Богу, бо в наші плани не входила стрілянина. Але й після того слабенького пуку голова чекіста якось так чудно тріпнулася, і він, уже мертвий, зовсім спокійно відкинувся на спинку сидіння, викликаючи в мене не тільки повагу, а й схвалення.
Хлопці, щоб не заляпати таку гарну машину кров’ю, витягли з неї зомлілого Гальперовича та ще двох напівпритомних чекістів і потягли в лісочок. Вовкулака, вмостившись поруч із водієм, наказав правувати за ними.
По правді сказати, я лише тут, у переліску, дізнався, хто потрапив у наші сіті. Коли переглянув їхні документи, серце моє заспівало.
Гальперович, трохи оговтавшись, попросив мене відійти убік поговорити віч-на-віч.
– Ви – Чьорний Ворон?
– Білих воронів не буває, – пояснив я йому.
Яша Гальперович нервово кивнув, навіть спробував усміхнутися. Потім, натужно ковтаючи повітря, прошамкотів:
– Маіх папутчікав слєдуєт нємєдлєнно ліквідіровать. Таґда я, как начальнік уєзднаво ББ, смаґу вам пріґадітся.
– Цікаво, – сказав я. – Чим же?
– Для сваіх прідумаю вєрсію, как я чудом вирвался із бандітскіх кахтєй. А патом, нємноґа спустя, смаґу пєрєдавать вам чєрєз связних очєнь важную інформацію.
– Наприклад? – подав я надію Яші.
– Напрімєр, ґдє і каґда на вас ґатовітся аблава. Ілі кто срєді вашіх людєй являєтся нашім аґєнтом.
Мене вразила його дурість. Напевно, страх потьмарив Гальперовичу мізки, бо він плів нісенітницю. Я сказав:
– Для початку ти сам зліквідуєш своїх. Зарубаєш їх шаблею.
– А можно с рєвольвєра? – облизав він сухі губи.
– Ні, не треба лякати горобців. Ти їх зарубаєш.
– Я, знаєтє, нє кавалєріст, не умєю арудовать саблєй.
– А ти бий тупим боком, – порадив я. – Поміж вуха. Як кролів.
– Таґда паставтє всєх траіх рядишком спіной ка мнє.
Ми підійшли до чекістів, що тремтіли в оточенні моїх хлопців, і я наказав їм стати рядком один біля одного.
– Страчувати вас напросився таваріщ Гальперович, – сказав я, подаючи йому шаблю. – Поверніться до нього спиною і станьте на коліна.
– Іуда, – процідив рудий вирлоокий «бебех», схоже, що вихрест, але першим повернувся і став навколішки. Він знав, що так легше вмирати, тому ще й нагнув голову. Те саме зробили й інші – мовчки, з якоюсь викличною покорою.
Цього вирлоокого Гальперович, звісно ж, і рубонув першим. Проте вдарив не тупим боком, а гострим,