Вони під’їхали чотириколісною бричкою до хати – це край села, біля Кривого Узвозу, де жили Веремієва мати та його молода дружина Ганнуся, і спершу спокійно так почали розпитувати, де їхній господар, чи не давав знати про себе, коли він востаннє навідувався додому? Мати й Ганнуся в один голос божилися, що не з’являвся він хтозна й відколи, як завіявся десь ще в Пилипівку, то тільки його й бачили.

      Високий приходень у шкірянці з тонкою гусячою шиєю, обсипаною прищами, сказав, що коли чоловік завіявся невідомо куди, то треба піти в управу і заявити: мовляв, він одкинувся од хати, від жінки і матері, то й вони, жінка і мати, відмовляються від нього; а не зречетесь – будете відповідати перед сов-властю, якщо він подався у банду чи в петлюрівську шайку. Та як же ми будемо відмовлятись од нього, – мати на те, – коли невідомо, чи він хоч живий, чи, мо’, вже його кісточки десь у сирій землі, гріх же великий – відмовлятись од мертвого. А що, може, чули щось про загибель його? – ще дужче витягнув гусячу шию той у шкірянці. Та де ж бо ми чули, як ні слуху ні духу від нього, – знизала плечима Ганнуся й мимохіть приклала руку до свого лона, де віднедавна почула, що воно вже ворушиться.

      Вона справді не знала, що з Веремієм, – докотилася чутка, що загинув під Гунським лісом і там його поховали, а потім люди казали, що ні, то брехня, отаман не з тих, кого так легко вбити, він тільки поранений і переховується в надійному місці, то він лишень підманив так червоних, поклавши в труну іншого чоловіка у брилі й вишиванці, аби його більше не шукали і дали спокій жінці та матері. Десь, мов, прохопився словом його ад’ютант на прізвисько