Намір. Любко Дереш
Читать онлайн книгу.
ранок баба перемінилася. Коли ми снідали, вона сказала, що вночі їй було дано одкровення. Я поцікавився, якого плану це одкровення й чого воно стосується.
«Ти не людина», – відповіла вона.
«Ні», – погодився я.
Баба моєї капітуляції не чекала, тому навіть розгубилася. Певне, гадала, що я буду впиратися та відбріхуватись, переконувати її у протилежному. А так моя реакція навіть навіяла страх, адже одне діло називати свого внука чортом, а зовсім інше – дізнатися, що твій онук і справді чорт. Вона пояснила, що я вже ніби не людина, але й не антихрист. Мовляв, вищі сили прислали мене приготувати її душу до страждань пекельних. Я підтвердив, що справді є певною різновидністю нелюдів, які готують переднебіжчиків до переходу.
Такий поворот запровадив у наші стосунки щось нове. Баба змирилася з моєю присутністю. Більше того, тепер нелюд із клепсидрою не викликав у неї панічного бажання запорпатися в перини і затамувати подих, як це було колись. Такі зміни я міг тільки вітати, адже це був рух до прийняття фактів.
Ще кілька днів баба всіляко адаптувалася до ідеї моєї потойбічності. Нарешті одного дощового, камерального за настроєм вечора – то був початок квітня – вона почала потроху переповідати власне життя.
10
Мої дні в Хоботному були схожі.
Готував їсти. Прав бабину білизну, крохмалив постіль. Гуляв за селом. Вивчав залишки колгоспних стаєнь – за кілометр від Хоботного, посеред поля, що заросло гірчаком.
Ознайомився з бібліотекою діда, професора Галушки, і виявив, що дідо мій був навдивовижу всебічною особистістю. Може, аж занадто всебічною. Його широкі інтереси до знань межували зі всеїдством.
Взагалі, мій дідо (дивно, що я не згадував про це) за спеціальністю був математик. Сам я діда пам’ятаю дуже приблизно. Він помер, ще коли мені було п’ять, а мо’, й давніше. Пригадую діда, і неодмінно з’являється відчуття, ніби ми були спорідненими душами.
В негоду, коли надворі нічого було робити, я просиджував у діда в кабінеті. Намагався відчути його стиль мислення, впіймати його погляд на світ.
Окрім широкої добірки літератури, мене здивувало, що багато полиць на стелажі були порожніми. Наче книжки звідти кудись поділися. Верхня полиця, де переважно тримають словники та енциклопедії, взагалі була порожня.
Тому цілком природно, що одного дня я попросив бабу розповісти мені про мого діда більше.
– Йой, тяжкий був чоловік, – сказала баба. – Цвяха в стіну забити було проблемою. Тільки і вмів, шо книжки читати.
Баба трохи подумала, ніби не знала, розказувати чи ні. Стягнула тугіше хустку на підборідді й порухала щелепою, поправляючи вставні зуби.
– Ти тільки мамі не кажи, бо вона сі вгніває, що я тобі то розказую. То таке, – баба показала рукою яке – «нефайне». Про таке, мовляв, не говорять. – Але маю гріх на душі, Петрусю, мушу тобі про нього розказати. Ну, може, то й не гріх, але він мені муляє. Слухай. Твій дідо був вар’ят.
– Он як?
– Ну та, натуральний вар’ят! На людях ше нічо’ тако, «добридень – до побачення», вихований, тихий. На базар сходити, у місто