Ностальгія. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
а-а-а…
Колись і в них була кішка. Марусина. Жили тоді ще на Березняках, Микола вже працював у газеті, бо, пам’ятає, повертався з редакції, коли натрапив у під’їзді на смугастеньку приблуду. Що то було – чи зима, чи, може, вже березень, але ліпив мокрий сніг, стояв їдкий холод, і бідна кицька тислася до батареї, благально дивилася на Миколу й нявчала так, як оця, жалібно і безсило.
Він забрав її додому, думав, нагодує, відігріє, а там розпогодиться – і гостя побіжить собі на волю, але вийшло інакше. Марусина Безхатня – так Микола її назвав – швидко облюбувала собі повстяну підстилочку в кутку, тихенько там муркотіла і промовляла розумними очима, що більше їй нічого не треба, хіба ще ящичок із пісочком, вибачте, це діло таке, житейське, ну ще блюдечко молока, а більше нічого, вона навіть не ходитиме по кімнаті, нікуди не стромлятиме свого писка, а про якусь там шкоду, то й мови нема, повірте. Вони з Софією звикли до Марусини, до цієї домашньої тваринки, і чужа квартира стала веселіша, обжитіша, своїша, чи що, й оскільки Безхатня народилася все-таки тваринкою домашньою, то не з руки було її спроваджувати на вулицю. Микола так і сказав, дивлячись у її розумні очі:
– Живи, Марусино. Я теж був безхатній, знаю, що це таке. Доводилось ночувати і в ліфті, і в кущах. Воно ж як у житті виходить: коли маєш хату, то й друзі у тебе з хатами, а якщо ти бездомний, то й друзі твої бездомні, немає у кого навіть погрітися. Ось так.
А одного ранку прокидаються вони з Софією – леле, на повстяній підстилочці ще купа гостей: п’ятеро кошенят привела їм у хату Марусина Безхатня.
Іще веселіше стало. Тільки Марусина занепокоїлася – в хату ж вона попросилась одна, а тут таке діло… Житейське, та хтозна, як на це хазяї подивляться. Давай тоді вона, бідолаха, переносити своїх діток з місця на місце – то під шафу їх заховає, то під ліжко, то ще десь. Носилась отак, поки вони не порозплющували очей та на лапки не стали, а як забігали – не намилуєшся. Гарненькі, кумедні, смугастенькі, всі як один у маму. Що, виженеш таких надвір?
Але й звіринця ж у хаті тримати якось не теє, і Микола з Софією стали нараювати знайомим придбати кошенятко. Дехто спершу й погоджувався, фотокор із Миколиної газети обіцявся узяти аж двійко, бо тепер дуже модно знімати етюди з котами, одненьке просила Ліда, а знайомий бармен Ашот, який іноді частував Миколу в рахунок майбутнього гонорару за переклад Хоренаці, той взагалі сказав, що, ара, мені задарма нічого не треба, я куплю у тебе, принось. Річ у тім, що в його барі вже було кошеня, чудернацьке таке, не кошеня, а якийсь меломан – музика гримить, а воно вилізе на колонку-підсилювач, сяде і слухає. На людей дивиться. А люди на нього. Потім воно пропало, хтось із хануриків, видно, украв, і Ашот тяжко переживав утрату, кошеня було немовби його талісманом, що приносив удачу. Через те він одразу погодився купити кошенятко, так, саме купити, бо те, що дається за так, в Ашота не викликало довір’я, йому потрібен кіт дорогий, кіт-талісман.
Хоч би як там було, а для Марусини Безхатньої та її діток усе складалося добре: на цьому холодному світі з дощами, снігами, морозами і злими собаками