Ностальгія. Василь Шкляр
Читать онлайн книгу.
і сам страждав від нього не менше, знав, що це зводить між ними ще більшу стіну, але й у словах не знаходив ради: минув для них той золотий час, коли можна говорити про дощ і про сніг, про моди і фільми, про Аллу Пугачову й солом’яного бичка, можна говорити, зазираючи одне одному в очі, несусвітні дурниці і знаходити в тому неабияку втіху.
А тоді, пізно вночі, він прийшов веселий, сказав:
– Все!
– Що все? – спитала Софія.
– Я послав того самодура під три чорти.
– Шефа?
– Авжеж. Виказав усе, що про нього думав, і поклав на стіл заяву.
– Ти пішов з видавництва?
– Уявляєш, натрапляє він у рукописі на те місце, де герой купує цукерки «Пікова дама», викреслює навхрест, а мені погрожує доганою. Вгадай чому? – У Миколи був той вигляд, який Софія називала «равлик-павлик виставив ріжки».
– Гм… Дефіцитні цукерки?
– Я теж спершу подумав, що Лука Лукич засумнівався в реальності такого факту. Але річ не в тому.
– «Пікова дама»… Щось пов’язане з картами?
– Та ні, – тішивсь Микола. – Ніколи не вгадаєш, я сам довго не міг второпати, де тут крамола.
– То де ж?
– А в цукерках!
– Ну, звісно. – Софія знизала плечима: загримів з роботи і гопки скаче. Загадки загадує.
– Виявляється, «Пікова дама» з лікером. А це, каже Лука Лукич, алкогольна пропаганда. У той час, каже, коли весь наш народ бореться із зеленим змієм… Ну, тут уже я не стримався, послав його…
– А сам куди? На кондитерську фабрику? Чи на лікеро-горілчаний?
– А нікуди! – сказав він, вловлюючи розчарування в її голосі. І повторив дражливо: – Ні-ку-ди!
Софія змовчала. Знала, що зачепи його зараз за живе, і Микола знову заб’ється у свою мушлю, набере в рот води – не достукаєшся, не догукаєшся.
– Знаєш, що я написав у заяві? «Прошу звільнити мене з роботи. Я стомився».
– Це схоже на тебе.
Софія хотіла було взяти нову сигарету, але тут його долоня лягла їй на руку: не треба; і цей лагідний, примирливий жест її насторожив. Вона подивилася йому в очі й побачила, що радості там ні грамини, його сірі очі були сиві й сумні, як осінні дими. Де й ділася дженджуристість – Микола притих, опустив плечі, але це була не та мовчазна похмурість, якою він одгороджувався від Софії, це був сум, відкритий для неї.
– Я справді стомився, – сказав він.
Софія мовчала, відчуваючи, що це тільки початок розмови.
– Стомився так жити. Не сердься на мене, але думаю, що якийсь час нам треба побути нарізно. Спочити одне від одного.
– Ми й так спочиваємо вже давно.
– Ні, ти знаєш, про що я кажу.
– Що ти надумав? – обережно спитала вона.
– Я поїду.
– Куди?
– В село, – сказав він.
– Надовго?
– Не знаю. Може, на місяць, може, на два. Врешті-решт, я ще не був у відпустці.
– Ти можеш взяти малого. Хай побігає на природі.
– Я не