Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович
Читать онлайн книгу.
які правили за комини, але рура, що стирчала з гаража навпроти могили, була найвища і помальована білою фарбою. Крім того, дах гаража був вкритий шифером, тоді як решта дахів – залиті смолою. От він і буде орієнтиром, вирішив учитель. Потім оздобив свій план різними відволікаючими елементами – річка, ліс, церква, гора, траса… Мало що – може, він будуватися надумав на селі.
Тепер йому на душі стало спокійніше, він запарив чаю, вкраяв хліба, поклав на нього зверху плястерки плавленого сирку за 11 копійок, і це був його обід, хоча й міг швиденько зварити горохову зупу з пакета. Котик вмостився у нього на колінах і тихенько муркотів.
Коли капітан, оглянувши речі, що їх приніс учитель, висловив бажання самому провідати руїну бурси, Ревакович відчув тиху підозру, що, либонь, йому знову не минути Сибіру, і хоча епоха Сталіна проминула, але траплялися випадки, коли учителів садили за те, що розповідали учням дещо іншу історію України. Чимало учителів було звільнено з роботи разом зі старою професурою ще на початку 1970-х. Спілкування з КГБ до добра не веде, думав учитель, так чи інак, а мені це не минеться. У кращому випадку піду працювати в котельню – останній прихисток совєтського інтелігента. Про це він роздумував, чекаючи на капітана, який призначив йому зустріч на трамвайній зупинці на вулиці Шевченка.
Капітан був точний і вбраний по діловому, незважаючи на спеку, а що через плече у нього звисав фотоапарат, то скидався більше на туриста, аніж на офіцера держбезпеки. Ревакович полегшено зітхнув, бо найбільше боявся, що кагебіст з’явиться у формі й доведеться чимчикувати в такому товаристві по вулиці. Дорогою вони не розмовляли, капітан курив і зацікавлено роззирався на боки, мовби у цій місцині опинився уперше. Незабаром вони перетнули стадіон і опинилися біля вилому у стіні. Довкола не було ані душі.
– А хіба тут нема брами? – поцікавився капітан.
– Є, але з тамтого боку. Якщо бажаєте…
– Ні-ні, я тільки так…
Вони увійшли до саду, і Ревакович знову відчув ту саму тривогу, що й першого разу. Здавалося, за ними стежать десятки очей, але довкола панувала тиша, кудись поділися ворони, а комашня, що зривалася у повітря з-під ніг, дзумріла якось приглушено, немов не тут, поруч, а десь далеко. Час від часу вистрілювала суха гілка, а уламок її стрибав набік, і тоді кущі здригалися, а з них вилітали дрібні мушки. Як і тоді, жалібно квилила кватирка у будівлі, й капітан запитально зиркнув на учителя, прислухаючись до того квиління. Учитель пояснив, звідки воно долинає, капітан кивнув і попросив показати, де поховані розстріляні семінаристи. Уся та історія скидалася йому на байку. Про те, що розстріли відбувалися у червні й липні 1941 року по всій Україні, він знав. Чекісти перед наступом німців скрупульозно зачищали тюрми з політичними в’язнями, про це були документи і безліч свідчень, опублікованих уже під час війни в окупаційній пресі та за кордоном. Була навіть кінохроніка. А от про масові розстріли уже по війні… такого Королюк не чув. Але враження свого не міг приховати, коли