Письменники про футбол. Літературна збірна України. Юрій Андрухович
Читать онлайн книгу.
Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини – нема справи.
– Чи відоме вам таке ім’я – Артемій Пенцак?
– Артемій Пенцак… – Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: – Пенцак… Пенцак… Давай ще по чарці… – А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: – Але чекай, є ж картотека. – За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: – В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! – і простягнув фотографію літнього чоловіка.
Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки – з фотографії на нього дивився той самий «вар’ят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.
– Що таке? – зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.
– Я бачив його могилу.
– Оцього?
– Так. Але… і його самого.
– Що? Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!
– Виглядав на вісімдесят… не більше…
– Значить, це не він.
– Але у мене є фото.
– Давай сюди.
– Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.
Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф із виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:
– Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…
– Як то неможливо? – обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на горищі будівлі не виявилося – суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено:
– Чудово. Я її покладу ось у цю папочку і можна вважати, що справа щодо сторожа нарешті закрита.
Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.
Через кілька днів його викликав начальник.
– Ми того твого учителя звільнили… Не знаю, як ти, а я йому не довіряю. Таке враження, що він усе це вигадав. Про того сторожа.
– Школярі його теж бачили.
– Ну, мало що – божевільних багато. Як ти казав: «Сьвірк? Сьвірк? Сьвірк?» От комік! Вчора я послав екскаватора, і він загорнув той квадрат. А будівлю розвалили і усе вивезли. Тепер там викорчують усі сухі дерева, посадять нові і буде парк. А то чортзна-що відбувається. Поруч стадіон, а тут тобі така дика місцевість. І ось іще… ти здай той фотоапарат, нехай наші майстри подивляться. Він уже старий. А візьмеш новіший. Все, можеш іти.
Капітан затупцяв на місці.
– Що ще? – запитав начальник.
– Та от учитель… йому до пенсії лишилося небагато…
– Ти що – добрий самаритянин? Знаєш