Купальниця. Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
чотири потерпілих опинились у лікарні. Мама з десятирічним Робертом дивом врятувалися – йшли до батька по гроші, у контору, пхали перед собою дитячий візочок з Кароліною. А могли бути вдома, перед телевізором – саме показували чергову серію «Просто Марії»… Рвонуло так, що довелося згодом будинок рятувати, немов живу істоту після контузії. І то самотужки, бо комісія приїхала, акт склала, пообіцяла капітальний ремонт у найближчому майбутньому – і поїхала. У ті часи обіцянки не виконували, усі жили за принципом «рятуйся, хто може». Тому аварійний будинок люди самі перекрили шифером з розібраних старих курників.
Але й далі було не легше. Замість відрізаного центрального опалення висічани вимурували собі печі в кожній кімнаті або зварили буржуйки за старими кресленнями. Їсти готували хто в печі, хто – на привозному газі в балонах, хто – на електроплитках.
Радгосп занепадав. Кароліна пам’ятає, як вибивали курей у пташниках, бо не було чим годувати тисячі голодних птахів, як поступово, з тієї ж причини, порожніли стайні, де тримали телята на відгодівлі. А коли Кароліні було років дванадцять, усе розвалилось остаточно. Продовольчу службу в армії ліквідували, військовий радгосп припинив своє існування, його залишки трансформували, на паперах, звісно, у державне підприємство, і на тому реорганізація завмерла. А ті, хто став заручником змін, залишились у будинках, що стовбичили посеред лісу в щільному кільці дерев та саморобних перехняблених дровітень та стаєнь. З цього оточення людям не було куди йти.
Чиясь владна рука висікла ті три будинки, немов зайву деталь у перекроєній тканині військового радгоспу, вилучила їх хірургічним втручанням, як щось непотрібне, апендицит або гланди, скинула на узбіччя. А ті, замість пропасти, вижили. Мама, як більшість висічан, їздила до Польщі торгувати цигарками. Чимало квартир стояли замкнені, господарі роз’їхались хто куди, жінки – до Італії доглядальницями-прибиральницями, чоловіки – в Росію на будівництво. Старші люди – ті, кому по сорок-п’ятдесят – до такого життя призвичаїлись, тримали кури, корови, свині, ще й коні, обробляли городи. Без цього було не вижити. А молодь зігрівало єдине бажання – їхати з тої Висічі, тікати, вшиватися, пензлювати звідси, і подалі, поки не засмоктали будні, позбавлені вибору.
Три будинки за тридцять років свого існування пройшли прискорений життєвий цикл і виглядали, як полонені, що вийшли з оточення. Час добивав те, чого не вдалося зруйнувати вибухові, вимиканню тепла та відсутності коштів на ремонти. Будинки їжачились виведеними з вікон чорними трубами, блимали на сонці сателітарними антенами – єдиною місцевою розкішшю, бо без батарей парового опалення можна було прожити, а без серіалів та «вечірніх кварталів» – ні.
«Яке у вас тут повітря чисте!» – обережно зронила дружина старшого брата, Марина, коли він привіз її знайомитися з батьками та сестрою. Два дні, поки молодята гостювали у Висічі, в очах столичної гості виразно читалося глибоке здивування. Вона уявити не могла, що можна