Купальниця. Галина Вдовиченко
Читать онлайн книгу.
було помітно, що він зовсім молодий; це одяг – сорочка, краватка, піджак – робили його старшим на вигляд.
Він, не кремпуючись, відверто розглядав дівчину. Вона майже відчула його думки: нічого особливого, окрім гарного волосся… Кароліна не раз чула про те, що в неї гарне волосся, пишне й густе, а більше нічого в її зовнішності не коментували.
– Горобина, – кивнув він за вікно. – Ви знаєте, – він нахилився, і по міді над його чолом пройшов теплий полиск, – у Європі… скажімо, у Швеції… людям доплачують з державних фондів за те, аби вони пильнували горобину та осику. Щоб ці дерева не вирубували, як непотріб.
Кароліна не знала, що на це сказати. Супутник помовчав, а тоді додав:
– Ми теж колись до цього прийдемо. У нас теж платитимуть за те, аби ці дерева не рубали…
– Ви… еколог?
– Ні. Я менеджер з продажу… Очищувачі води продаю. А ви що робите?
– Їду до брата, – і потягнулась за рушником.
Покопирсалась у бокових кишенях наплічника і вийшла з купе. Сусід усміхнувся, розкрив газету. Помітив і її небажання розказувати про себе, і те, що вона вийшла з гаманцем у руках. А що було робити? Звідки вона знає, що за один і чого від нього варто чекати.
Їй натомість сподобалось, як доброзичливо глянув цей молодик з темно-рудими вусами й чубом – і переключився на своє. Тому вона першою повернулась до розмови, ще й погодилась на його пропозицію випити чаю. З дорожньої, з вигляду доволі пласкої валізи сусіда на стіл лягли маленький буханець хліба в плівці з написом «Заварний», бринза в упаковці, паперові серветки та складаний ніж.
– Запрошую на вечерю. Я голодний як вовк!
Він тільки-но почав розкладати продукти на столику, як Кароліна відчула, наскільки вона зголодніла.
– Оливки чи маслини? – запитав, накривши долонею напис на ще одному пакунку з валізи. – Що більше любите?
– Оливки, – сказала вона навмання.
Він зрадів.
– І я!
На столик лягла яскрава упаковка.
– Я задумав: якщо в нас смаки співпадуть – ви дасте мені свій номер телефону.
Він зрізав вершечок пластикової упаковки, розкрив її – на поверхні тьмяно блиснули вологі плоди, і Кароліна відчула новий запах, від якого рот наповнився слиною.
Досконале тріо – хліб, ніжна бринза та оливки – не потребувало жодних доповнень. Деякий час їли мовчки.
– А якби я сказала – маслини? – запитала Кароліна.
– Тоді б я сказав собі: ну що ж, виходить – нема щастя… – він сховав усмішку в паперову серветку, ніби торкнувся лівого вуса.
Вона вже знала, що ніколи не забуде цієї вечері в купе, і цього відкриття, у якому не зізналася б нікому. Воно ж, без сумніву, соромно, не знати смаку оливок до вісімнадцяти років. А сусід її усе заохочував та припрошував: їжте, їжте, маємо прикінчити ці запаси…
Супутника звали Павло. Він подав їй свою візитку – «Павло Панч» було написано на клаптику білого картону і назва фірми, де він працює. Кароліні