Донна Анна. Леся Романчук
Читать онлайн книгу.
їхні могили! Відтоді він ненавидить білі троянди.
Та диво дивне! Навіть перед смертю вони не проклинали його. Не проклинали! Навпаки, дякували.
Незбагненні, незрозумілі, таємничі істоти – ці жінки!
Так, за ним тяглася довга смуга жіночої любові й чоловічої ненависті, смуга перемог, смертей, зрад. Але тільки він, дон Хуан де ла Торре, знає, чого ніколи не було в цьому потокові болю й торжества. Жодній із цих жінок він не дав дитини. Жодній.
Колись це його тішило. До всіх неприємностей іще й така – це вже занадто. Потім примусило замислитися – чому?
І аж після гучного весілля, після стількох освячених законом, церквою і справжнім палким коханням ночей дон Хуан відчув оцю безповоротну втрату. Він не може стати батьком. Не може. Не здатний. Він, могутній герцог, іспанський ґранд, володар земель і людності, він, легендарний підкорювач жіночих сердець і тіл, неспроможний на те, що залюбки творить кожен із його селян. Він порожній, позбавлений плоду. Оце і є вона, кара. Кара за все – і за зведених, і за зганьблених, і за збезчещених, і за вбитих. Усвідомлення цього попелило душу, палило тіло на повільному вогні люті й ненависті до самого себе, штовхало на шлях хибних, фантастичних, злочинних рішень. Одне з них визріло щойно…
Йому потрібен син. Потрібен нащадок роду. За будь-яку ціну! Якщо він, герцог, неспроможний на це, знайдеться хтось інший, хто зможе. А потім… Хто знає наперед, що буде потім?
Хуан заскреготів зубами. Рішення прийнято. Це страшне, гірке, болюче, ганебне рішення. Однак йому потрібен син!
Сонце повільно підіймалося, немов кероване силою його погляду – погляду володаря земель, людності, природи. Ось промені заграли в кольорових вітражах вікон спальні донни Анни. Сонячний зайчик блиснув у шибці, розбудивши сонне царство її світлості. Ось Маріта, камеристка сеньйори, відчинила вікно. Це означає, що Анна прокинулася. Ось і вона сама, свіжа, наче троянда після дощу, визирнула у вікно, заплющила очі, підставивши на мить біле личко лагідному сонячному променю. Хуан заховався за трояндовий кущ і жадібно, немов злодій, крадькома спостерігав за тим, як хвилясте чорне волосся впало на груди, на обличчя, здійнялося ніжним прохолодним іще вітерцем догори й опустилося, заплутавшись у стрічках і бантиках нічної сорочки. Ось вона простягнула руку, наче запрошуючи соловейка, що виспівував своєї ранкової пісні, сісти просто на долоню. Ось перехилилася через підвіконня, наче щось загубивши. При цьому сорочка сповзла з плеча і майже оголила груди.
О Анна! Він божеволів від її краси й тепер, на п’ятому році спільного життя. А бачив же, бачив красивих жінок! І білих облич, і смаглявих, і чорних. І грудей усіх розмірів бачив безліч. І всього-всього, що там іще нечистий приточив жінкам на чоловічу згубу. Та, певно, не в тім суть. Краса не в жінці, краса – в очах чоловіка, який кохає її. Нарешті сподобилися його грішні очі осліпнути перед цією красою. Осліпнути для решти спокус. Нарешті сповнилося його серце тим медовим чаром,