Лети або тремти. Рэй Брэдбери
Читать онлайн книгу.
як дослідник Арктики: під комбінезоном два вовняні светри, товсті шкарпетки, черевики з хутром, водонепроникна шапка з вухами і слюдяні захисні окуляри. За стінами ангара було задушливо, але я збирався піднятися на висоту Гімалаїв, тож мусив одягтися відповідно. Перкінс здогадався, що я щось задумав, і благав мене взяти його з собою. Напевно, я так і зробив би, якби летів біпланом, але моноплан – для одного, якщо хочеш витиснути з нього все до останньої краплі. Звичайно, я прихопив із собою кисневу подушку, адже людина, котра збирається подолати рекорд висоти, без неї або замерзне, або задихнеться, або те й інше водночас.
Перш ніж сісти в літак, я ретельно перевірив крила, кермову тягу і важіль набору висоти. Наскільки бачив, усе було гаразд. Тоді я ввімкнув двигун і переконався, що машина працює безшумно. Коли літачок відпустили, він майже одразу злетів на найменшій швидкості. Я кілька разів облетів домашній аеродром, щоб розігрітись, а потім, помахавши Перкінсу та решті, вирівняв крила й перемкнувся на найвищу швидкість. Машина легко ковзнула, наче ластівка, і пролетіла, підтримувана вітром, близько п’ятнадцяти кілометрів, після чого я трошки задер ніс угору, і вона почала підійматися широкою спіраллю до низької гряди хмар. Надзвичайно важливо підійматися повільно, заразом підлаштовуючись до тиску.
Як на англійський вересень, день видався задушливий і теплий, у повітрі важко висіло передчуття дощу. З південного заходу час від часу дмухав вітер, один із поривів виявився таким різким і несподіваним, що заскочив мене зненацька й за мить розвернув машину мало не на сто вісімдесят градусів. Я пригадую часи, коли такі пориви, вихори й повітряні ями були небезпечними – ще до того, як ми навчилися надавати нашим двигунам сили, яка це переважує. Щойно я дістався до низьких хмар, а альтиметр показав дев’ятсот метрів, як уперіщив дощ. Ото була злива! Вона стукотіла по крилах, шмагала мене по обличчю, заливала окуляри так, що я майже нічого не бачив. Я пригальмував до найменшої швидкості, адже летіти проти такої негоди було боляче. Коли я піднявся вище, посипав град, і довелося тікати від нього. Один із моїх циліндрів вийшов з ладу – мабуть, усередину забився бруд, – однак я продовжив рівномірно й потужно набирати висоту. Незабаром проблема зникла, і я почув низьке, нічим не стримуване муркотіння: всі десять циліндрів співали в унісон. Ось тут розумієш усю чарівність сучасних глушників. Ми принаймні можемо контролювати свої двигуни на слух. Як вони вищать, пищать і схлипують, коли їм тяжко! Усі ці крики про допомогу в минулому були марними, адже несамовите гуркотіння машини ковтало всі інші звуки. Якби ж перші авіатори могли повернутися, щоб оцінити красу й досконалість механізмів, за які вони заплатили власним життям!
Близько пів на десяту я підлетів до хмар. Унизу піді мною, розмита дощем, нечітка, тяглася рівнина Селісбері. Кілька аеропланів халтурили на висоті метрів триста, нагадуючи чорних ластівок