Лети або тремти. Рэй Брэдбери
Читать онлайн книгу.
божевільний акробат, у кутку, її набряклий живіт мав колоті рани від багнетів; він знову роздувся, а скручені кінцівки напухли, як гілки. Шар шкіри, в якому був пігмент, обліз майже всюди, крім обличчя, чистого і невинного, мов у херувимчиків на небесах.
Це личко справді все перекреслило, завдало мені непідробного болю. Її миле личко.
Моя рука аж побіліла, притиснута до краю труни, але я не наважувався прибрати її. Щось застрягло у мене в горлі, і я з зусиллям проковтнув клубок.
Самотня муха, жирна й блискуча, виповзла з мішка й ледаче полетіла до Гедлі. Він повільно підняв ногу і згрупувався, наче збирався відбити удар. Дивився, як муха злетіла й незграбно стала рухатись у повітрі. Потім Гедлі зруйнував застиглу мить: зробив крок назад, змахнув руками й упіймав муху, – я почув, як ляснули його долоні, а з рота вирвався нудотний звук.
Коли я підвівся, у скронях гупало, ноги підкошувались. Я схопився за сусідню труну, горло наповнилося чимось прогірклим.
– Зачини її, – наказав Гедлі так, наче говорив із набитим ротом. – Зачини.
Руки в мене були як гумові. Опанувавши себе, я підняв ногу і копнув кришку. Вона гупнула, наче артилерійський набій. Вуха заклало, як буває під час різкого зниження.
Гедлі вперся руками в стегна, опустив голову і глибоко дихав ротом.
– Господи Ісусе, – прохрипів він.
Я помітив якийсь рух. Біля ряду трун стояла Пембрі, її обличчя скривилося від роздратованої огиди.
– Що… це… за… сморід?
– Усе гаразд. – Я виявив, що одна рука мене слухається, і спробував недбало відмахнутися. – Знайшли проблему. Довелося відкрити одну труну. Повертайтеся на місце.
Пембрі обійняла себе руками й рушила до свого крісла.
Зробивши ще кілька глибоких подихів, я виявив, що сморід розвіявся достатньо, аби можна було братися до роботи.
– Нам потрібно зафіксувати її, – сказав я Гедлі.
Він відірвав погляд від підлоги, і я побачив, що його очі перетворилися на щілинки. Руки стиснулися в кулаки, а широкі плечі розлючено випросталися. У кутиках інженерових очей блищали сльози. Він не промовив жодного слова.
Коли я замкнув засуви, труна знову перетворилася на вантаж. Ми повернули її на місце. За кілька хвилин інші труни знову вишикувалися вежею, фіксувальні паски опинилися на своїх місцях, вантажна сітка була опущена й надійно закріплена.
Гедлі зачекав, поки я впораюсь із роботою, і пішов уперед разом зі мною.
– Я скажу командирові, що ви вирішили проблему, – сказав він, – можна знову набирати швидкість.
Я кивнув.
– І ще дещо, – додав він. – Якщо побачите ту муху, вбийте її.
– А хіба ви не…
– Ні.
Я не знав, що ще сказати, тому відповів просто:
– Так, сер.
Пембрі сиділа на своєму місці, задерши лице догори, й удавала, наче спить. Ернандес застиг виструнчившись, із напівопущеними повіками. Жестом він попросив мене підійти