Вихідний формат. Олександр Есаулов
Читать онлайн книгу.
наче не того… не свої стали. Після променя того…
Наталка раптово зупинилася та стурбовано глянула на Славка. Сльози її миттю висохли.
– Стривай… Ти хочеш сказати, що той кривавий міг щось зробити з Петром?
– Що значить того… хочу? Я вже цілу годину тобі це… кажу…
– Ходімо назад!
– Куди?
– До Петра, дурню!
– І ти дражнитися?
– Не ображайся, гаразд? Чого ж ти відразу не сказав? Це ж очевидно! Петько став зовсім іншим після того, як той… Ну, той, що прийшов, променем його освітив. І Дмитра теж… Може, їх рятувати потрібно, а ми з тобою, мов двоє останніх йолопів! Мерщій назад!
Екран монітора замиготів та вкрився легким синявим туманом. Із тої синяви почувся голос Макропойнта:
– До мене, мої вояки.
Ані миті не роздумуючи, Петько, а за ним і Дмитро пірнули в блакить екрана, який по тому повільно згас.
У порожній квартирі пронизливо відлунював дзвоник.
Розділ 3
Черговий хід
– Ну, що зараз робити… це… будемо? – Славко, не знімаючи, тримав пальця на кнопці дзвінка біля дверей Петькового помешкання.
– Я не знаю, відчуваю тільки: щось сталося… Нас не було всього кілька хвилин, Дмитра не зустріли, отже, він нікуди не виходив.
– Петре, відчиняй… Як його… блін… Димон! – І Славко щосили гупнув ногою в двері.
За дверима панувала цілковита тиша, наче там нікого й не було.
– Незрозуміло це все… – Наталка вийняла мобільника та набрала Петьків номер. За кілька секунд вони почули, як за дверима задзвонив телефон. Він дзвонив безперестанку, поки Наталка не натисла на клавішу відбою.
– А що, як… – почала й відразу вмовкла Наталка – завагалась у своїх припущеннях.
– Що – як? – перепитав Славко.
– Я ось що подумала… А що, як той… хто він там… ну, який приходив із Заекрання, забрав їх із собою?
– Туди? – очі в Славка покруглішали від подиву. – Ти це… маєш на увазі на той бік екрана?
– Атож! Ти ж бачив, як вони змінилися? Ми пішли, а потім той, кривавий, пальчиком із екрана міг поманити – і гуд бай, Васю… І вони зараз де-небудь на диких просторах Заекрання в гостях у глюків.
– Знаєш, це… дуже просто може бути! – Славко трохи подумав і погодився.
– І що тоді робити? Ти уявляєш собі, які там простори? Де їх шукати? Та чи знайдемо? А як знайдемо, що далі?
– Цей коротун дулю того… складе, прожектором освітить, і ми такими самими станемо… Ага… Цими, кривдниками мирних кицьок…
Замовкли. Кожен думав про своє. Славко ще раз натиснув на кнопку дзвінка й довго тримав на ньому пальця, але пуття з того не було – за дверима анічичирк.
– Що робити, не придумаю… – розгублено промовила Наталка. У її голосі забриніли сльози.
– А я це… дуже навіть придумаю! Треба їхати до Сергійка!
– До кого?
– Ну, пам'ятаєш, цей… я розповідав про Інформу, Великого Процесора… Ну, і про Сергійка.
– Пам'ятаю.