Бот. Ґуаякільський парадокс. Макс Кідрук
Читать онлайн книгу.
білого комірця священнослужителя). Лаура відступила і відчула, що… чогось не вистачає. Втягнула носом повітря і збагнула: запах. Хедхантер пахнув дешевим лосьйоном для гоління, дещо заношеним одягом, але не смердів цигарками, і Лаура здогадалася, що чоловік давно покинув палити.
«Господи, Ріно, та що з тобою?»
– Звідки ти знав, коли мене дожидати?
– Із Європи до Віндхука один-єдиний рейс – із Франкфурта. Приземляється щодня о пів на шосту. Добиратися сюди годин шість, тож я прикинув, що ти приїдеш десь о пів на дванадцяту – або сьогодні, або завтра.
– Так, справді, все просто, – Лаура відступила ще на півкроку. Її не полишало дике відчуття, що перед нею не Хедхантер, а якась його твереза, добре вимита та напахчена копія.
– То що? – примружившись, запитав здоровань.
– Щó що? – дурнувато вторила йому Лаура.
– Я готовий летіти.
«Як усе просто».
– Ґроббелаар – дві «б» і дві «а»?
– Так, – підтвердив Ріно. – А що?
– Учора я забронювала два квитки до Києва – на твоє та моє прізвища. Пробач, що ось так – не питаючи, просто у нас дуже мало часу.
– До Києва? – ледь помітно спохмурнів велетень.
– Так, спершу полетимо до України.
– Із якого дива?
– Тимур не хоче зі мною розмовляти. Боїться.
Лаура мимоволі напружилася, за звичкою приготувавшись до потоку лайки і яскраво змальованих картинок того, що чекає на Тимура, коли ґевал до нього добереться. Натомість Ріно тихо сказав:
– Коли б знали, що то є: «Милості хочу, а не жертви», то ви не судили б невинних[41].
– Це ти про що?
– Це я щойно прочитав. Просто згадалося.
– Окей, – ошелешено промовила француженка. Вона ні слова не зрозуміла з того, що процитував Хедхантер. Помовчавши, додала: – Виліт завтра о 20:35. Із Віндхука.
– Добре. Встигнеш відпочити, – Ріно нарешті розвернувся і відчинив перед гостею двері: – Заходь. Ти, мабуть, голодна? Пообідаємо. Заодно й поговоримо.
Лаура мала що розказати та показати. Перед вильотом вона чотири години просиділа в мережі, визбируючи інформацію про події в Ґуаякілі. Вони ситно поїли, і психіатр узялася переповідати Ріно все, що знала на той момент. Спочатку поділилася тим, що довідалася від Антоніо Арреоли. Почувши, що в ґуаякільському Інституті неврології утримують більше ніж триста «сутінкових», ґевал сіпнувся і так клацнув щелепою, що ледь не розкришив собі зуби. Коли Лаура згадала, що всі пацієнти дружно кличуть «когось на ім’я Тимур», преподобний Ґроббелаар уперше повівся так, як колишній, добре їй знайомий Ріно, – злісно рохнув, стиснув кулаки та випнув щелепу. У крихітних збаламучених очах, немов молоко з кавою, змішувалися злість і страх; Лаура бачила, що лише завдяки неймовірним зусиллям Ріно стримався, щоб не вгатити кулаками по столу. Вони говорили про те, чому психоістота вимагає Тимура та навіщо він їй. Лаурі здавалося, що знайти відповідь
Євангеліє від Св. Матвія 12, 7.