…Колись давно, як він ще був малим, його батько, Володимир Великий, разом із матір’ю зводили грандіозний Десятинний храм. Одного разу князь узяв синів із собою, щоб вони бачили, як розбудовується і твориться держава. Їхали на конях. Зусібіч їх оточували охоронці. Володимир, високий, симпатичний, сіроокий, в дорогій одежі, їхав на молодій кобилці, кілька днів тому придбаній за великий кошт. Малий Ярославчик сидів перед мамою на рудій з білими плямами, схожими на яблука, конячці, що йшла мірною ходою, легко похитуючись і обережно ступаючи, ніби боялася розплескати воду. Мати тримала його в своїх обіймах, час від часу гладила по голівоньці та цілувала. Вона була така гарна… Її обличчя ніби зараз перед ним… Красивішої від неї жінки Ярослав не зустрічав. Братики Борис і Гліб їхали разом з князем.

      Зненацька, коли вони наближалися вже до переліска, за яким будувався храм, назустріч їм із-за повороту вигулькнув великий гурт чоловіків і жінок, одягнених різнобарвно та строкато. Він наближався зі співами й танцями. Скрипки грали так, що за душу брало.

      – Мамо, хто ці люди? – запитав малий.

      – Це кочове плем’я, синку. Бог кидає їх по світу, як перекотиполе.

      – А що таке перекотиполе? – не змовкав Ярославчик.

      – Це така трава. Коли вітер дує, вона й котиться полем з місця на місце, поки не знайде собі нового пристанку, – з усмішкою розповідала Анна.

      – А що таке пристанок? – не переставав малий.

      – Це те місце, синочку, де можна перебути, якщо немає власного дому.

      – То вони не мають свого дому? – оглянувся хлопчик на матір. Вона зловила його погляд і знову усміхнулася.

      – Ні. Вони кажуть, що їхній дім – увесь світ. – Цього разу Анна нагнулася й поцілувала малого в рожеву щічку.

      – Вони так гарно співають! А на чому ці чоловіки грають?

      – Це скрипки, дорогенький.

      – Я хочу послухати! Може, зупинимось? – заворожено попросив Ярослав. Мати притримала коня. Та, зрештою, всі також змушені були зробити те ж саме, бо кочівники займали цілу вулицю, на ходу танцюючи і співаючи. Видовище було вражаючим. Барвистий одяг, довгі спідниці, які під час танцю розвівались на вітрі й оголяли смугляві стрункі дівочі ноги, червоні хустки і заколоті пурпурні маки в чорному волоссі справляли магічне враження. Попереду всіх ішли молоденькі хлопець і дівчина зі зв’язаними квітчастою хусткою руками.

      – Це, напевно, весілля, – висловила думку мама, міцніше притуливши худеньке тільце синочка до себе, ніби оберігаючи його.

      – Як цікаво, – широко розкритими очима вдивлявся в чужу радість малий хлопчик.

      З-посеред усіх цих людей дуже виділявся поважний чоловік у крислатому чорному капелюсі, якого Ярославчик уже бачив у їхньому дитинці[32], де після цього на подвір’ї з’явилися нові красиві коні. Й отакі смугляві чорноволосі чоловіки підбивали їм підкови. Тоді він уперше почув цікаве слово «коваль». Батько казав, що буде вчити і його, і братиків