Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич
Читать онлайн книгу.
криви душею. Ти ж розмовляла з ним, та й кажуть люди, що він твій полонений. І ти ж його привела в замок! Тільки чесно!
– Кажу тобі чесно: він мені життя врятував, – мовила принцеса. Вони збиралися на конях переходити річку, що текла поблизу.
– Я спитав, чи він тобі подобається. От хитрунка! – усміхнувся Гео, заглядаючи їй в очі.
– Подобається? Не знаю… – відповіла Інґіґерд, і собі усміхнувшись та відвівши очі вбік. Їй уже просто нікуди було діватись під пильним поглядом друга.
– Подобається, ха-ха, я ж бачу. Мені то ти можеш зізнатися. Я ж свій…
– Н-не знаю… Але я хотіла б хоч одним оком побачити ту країну, звідки прибув князь Яріслейв, – замріяно мовила принцеса.
Вони їхали, вже наближаючись кам’янистою рівнинною місцевістю до ріки. Розмовляли, сміялися, доганяли одне одного наввипередки. Їм було цікаво разом…
І тут нізвідки з’явилася хмара диких качок. Їх прилетіло так багато, що враз річка в тому місці, де знаходились Інга і Гео, стала вщент заполоненою птахами. Кінь Гео відразу сполохано відскочив праворуч, і хлопець ледве зміг утримати віжки. Найдивовижнішим було те, як птахи ось так несподівано і загадково утворили круговерть саме навколо Інґіґерд. Вони все приземлялись і приземлялись. То були сірі, з коричневим пір’ячком качечки і сизі красені-селезні з коричневою грудкою і бірюзовим забарвленням голови. Коні ставали на диби, іржали, але нічого неможливо було вдіяти, виходу не було. Простір навколо був наповнений неймовірним кряканням. У повітрі лопотіли крила і миготіли оранжеві лапки.
Це було так дивно, що Інґіґерд і Гео на якусь мить забули, про що перед тим розмовляли. Вони намагалися втриматися на конях, які піднімалися на диби, гарцювали на місці і фиркали.
– Я думаю, – перекричав птахів Гео, – що ці качки хочуть тобі те ж саме сказати, що і я!
– Що?! Я тебе не чую!!!
– Вони налетіли саме в ту хвилину, коли ти говорила, що цей конунг тобі подобається! – прокричав Гео, коли шум трохи притих.
Але принцеса не чула його. Раптом перед собою вона побачила, наче хмарка піднімається з води. Намагалася зосередитись, але свідомість була мов затуманена. Вдивлялася, силячись зрозуміти, що це таке. Аж тут з’явилися обриси якогось великого багатого міста з високими будівлями, з міцними мурами. Все в ньому манило її до себе. Ще мить – і вона піде туди…
– Інґіґерд, – хтось узяв її за руку, та вона не могла ніяк відірвати погляду від марева, – Інґіґерд, прокинься! З тобою все гаразд?!
– Так… – напівсонним голосом відповіла вона нарешті.
– Що з тобою коїться? – налякано запитав хлопець.
– Гео? Звідки ти тут? – раптом здивовано запитала принцеса.
– Та я й був тут, із тобою. Інґіґерд, скажи нарешті, що з тобою?! – стурбовано кричав він.
– Скажи мені, ти також це бачиш? – зачаровано мовила дівчина.
– Про що ти питаєш?!
– Це місто… Тут, – показала вона на воду. Саме там, посередині, утворилося порожнє місце, не зайняте птахами, якого ще хвилю перед тим Гео не бачив. –