Отаман. Виктор Вальд
Читать онлайн книгу.
А тут, мабуть, і півтори тисячі буде. Давно такої стрільби не бачив. З тієї-таки бурської війни…
– Батю, глянь туди! І туди! – торкнув за плече підосавула його кум Чупа.
Але отаман уже помітив і одне, й інше.
Стрімко змінювалася обстановка по обидва боки від гірського кряжа, на якому опинився Куля і його хлопці. Це місце було найзручнішим для спостереження за ходом битви, що тільки розгорталася. Саме розгорталася. Бо змусити замовкнути ворожу батарею – ще не означало, що ворог переможений і втік. Навпаки – зліва біля підніжжя гори вже розсипалися вражі ланцюги, і вони пішли вгору. Залишалися лічені хвилини до того, коли найбільш прудконогі з турецьких солдатів дістануться гірського кряжа й, осідлавши його, зможуть запросто відігнати пластунів Кулі від своєї батареї. А найсумніше було те, що для османів відкривався кривавий атракціон, який можна було назвати тиром по живих мішенях.
– Загинуть сотні! – з жахом вигукнув Чупа.
І було від чого так зневіритися.
Скачучи на всі боки під шрапнеллю турецької батареї, козаки-кавалеристи – після того як замовкли гармати – згрупувалися біля підніжжя гори. Підкоряючись наказам, вони вже спішилися й нестатутними ланцюжками почали дертися вгору, як настирливі мурахи, кожен сам по собі. Прагнення було зрозумілим – захопити гірську вершину, остаточно збити ворожу артилерію і переконатися, що за горою немає ворожих частин.
Але й турки поспішали до тієї-таки вершини – тільки з іншого боку. І тепер від того, хто виявиться першим, залежала перемога і те, скільки мертвих тіл залишиться між каменів або скотиться вниз.
– Чупо! Де генеральські прапорці? Не думав, що буду їм радий. Червоні з білими… І махай сигнал «Ворог близько»! – закричав Куля.
– Зараз, Батю, зараз, – заквапився кум.
– А ви чого роти склеїли? Кричіть, що є духу! – гримнув на хлопців отаман.
І пролунав над горами відчайдушний крик. На найвищу точку миттю скочив Чупа і став відчайдушно махати сигнал тривоги.
Підосавул Куля схопився за свій старий, випробуваний у багатьох справах оптичний прилад. Швидко налаштувавши армійський бінокль німецької фабрики Еміля Буша, він припав до його скелець і огледів правий від нього російський бік.
– Ну! Помітили! Ні-і-і… Дивилися на нас ще з того моменту, коли Бурсак батарею збив з вогню! – радісно вигукнув Юхим Олексійович, піймавши в окуляр групу старших офіцерів, які показували рукою в бік Чупи, котрий розмахував прапорцями.
Ось тільки що далі? Чи пролунає наказ негайно зупинитись козакам і таким чином віддати вершину ворогові, чи в якийсь неймовірний спосіб наспіють козачі ланцюжки?
Пластунам залишалося тільки із завмиранням серця стежити й гадати, хто ж перший. І нічого більше, бо рух до вершини гори перекривало провалля, обійти яке було вельми складно, а головне – вимагало багато часу. І це тоді, коли все могли вирішити буквально хвилини.
– Петре, а підкинь мене до небес! Ну принаймні ближче до того боку провалля…
Про нього вже встигли забути.