Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала. Пауло Коэльо
Читать онлайн книгу.
на жабу і без поцілунку.
– Згадай про вчорашнє, – кажу. – Ти припинив розмову в барі, бо не мав бажання сперечатись. А тепер, коли я роблю те саме, ти мені дорікаєш.
Старий байдуже стежить за нашою суперечкою. Він, певно, задоволений, бо хоч би щось таки відбувається тут, перед його очима – у місці, де всі ранки, дні й вечори – однакові.
– Двері церкви відчинені, – каже мій друг, звертаючись до старого. – Якщо вам потрібні гроші, ми щось дамо. Але вона хоче побачити церкву.
– Години відвідин скінчились.
– Та нехай. А ми все одно ввійдем.
Він бере мене за руку, й ми входимо.
Серце мені калатає. Старий може розлютитися, покликати поліцію, зіпсувати нам подорож.
– Чому ти так робиш?
– Тому що ти хочеш зайти до каплиці, – чую у відповідь.
Але я вже не можу добре роздивитися, що там усередині; ця суперечка – і моя поведінка теж – зруйнувала чари мало не ідеального ранку.
Я уважно дослухаюся до того, що відбувається назовні, – уявляю собі, як старий виходить і прибуває місцева поліція. Осквернителі каплиць. Злодії. Я роблю щось заборонене, порушую закон. Адже старий сказав, що зачинено, що години відвідувань скінчилися! Він – просто нещасний дідок, неспроможний зупинити нас, – і поліція поведеться ще суворіше, адже ми зневажили людину похилого віку.
Я постояла всередині рівно стільки часу, аби показати, що вже задоволена. Серце мені й далі стукотить так голосно, що аж боюсь, аби мій друг не почув.
– Ну, ходім уже, – кажу по якімсь часі, який, на мою думку, достатній, аби проказати всю «Аве Марія».
– Не бійся, Пілар. Тобі не доведеться стати «співсценаристом».
Я не хочу, щоб проблема зі стариганем обернулася на проблему з моїм другом. Треба зберігати спокій.
– Я не знаю, що таке «співсценарист», – відказую.
– Деякі люди живуть у постійній сварці – з кимось, із самими собою, з самим життям. І тоді вони починають створювати у своїй голові щось на кшталт театральної п’єси і пишуть сценарій, відповідний їхнім невдачам.
– Я знаю багатьох таких людей. Тепер розумію, про що ти.
– Та найгірше, утім, те, що вони не можуть показати цю виставу самі, – веде він далі. – І тоді починають збирати інших акторів. Саме це отой тип, там за дверима, і зробив. Він хотів за щось помститися і обрав для цього нас. Якби ми послухалися його заборони, то тепер би розкаювались і почувалися переможеними. Ми погодились би взяти участь у його жалюгідному житті й невдачах. Агресивність цього пана була очевидною, було легко уникнути перетворення на його співсценариста. Натомість інші люди прикликають нас, коли починають поводитись як жертви, нарікаючи на несправедливість життя, прохаючи в інших розуміння, порад, співчування.
Він подивився мені просто в очі.
– Обережно, – промовив він. – Якщо увійдеш у цю гру, неодмінно програєш.
Він мав рацію. Утім, я й так почувалася в каплиці незатишно.
– Я вже помолилася. Зробила те, чого хотіла. Тепер можемо піти.
Ми вийшли.