І будуть люди. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
спав понад годину. Таня спершу чатувала біля нього, відганяючи зелену набридливу муху, а потім звелася на занімілі ноги, тихенько відійшла, оглянулась.
Глибока балка прорізала степ, десь починаючись і десь кінчаючись, вкрилася густою м’якою травою, пустила посередині річечку – веселий дзюркотливий струмок, затінений вербами. Таня лягла на траву, заглянула у воду. Немов крізь надзвичайно чисте скельце бачила вона дно, все з білого піску, що прослався вузенькими хвильками, від чого здавалося, що й дно теж тече, тільки назустріч воді. Дрібненькі мальки риби весело гралися при самому дні, кружляли в химерному танкові. Ось вони напливали на тінь від Таниної голови, ткнулися в неї тупими мордочками, застигали, здивовано ворушачи тонкими, як пір’ячко, плавцями, і Таня чмихнула – такими вони здалися їй кумедними.
А над усім цим провисає тиша. Така предковічна й глибока, що все тоне в ній, розчиняється безслідно, і навіть Васька застигла, омита нею, лише вряди-годи кивне головою, пустить райдужним спалахом слину.
Тато прокинувся сам, коли тінь пересунулась на річку і йому припекло добре в обличчя. Устав, потягнувся, потер спину:
– Щось я, дочко, промерз. Видно, сирістю мене протягнуло. Ану потри мені отут помежи плечима.
На другий день тато захворів. Жалівся на важку голову, дихав хрипло і тяжко, а потім і зовсім знепритомнів – почав марити. Лікар сказав незрозуміле страшне слово: «пневмонія», наказав прикладати гірчичники, тримати в теплі. Мама докоряла дочці:
– Як же ти, дочко, не вберегла тата? Хіба ж можна було на сирій землі спати!
Таня ходила з червоними очима.
Одужував тато довго. Ще більше схуд, в ясні дні виповзав надвір, жадібно тягнувся до сонця, немовби якась слабка, зламана стеблина, сухо покашлював. Кашель той так і залишився, він спершу непокоїв сім’ю, викликав тривожне побоювання за татове здоров’я, потім до нього звикли, і коли через багато років Тетяна згадувала тата, то завжди їй лунав його сухенький несміливий кашель.
Неохоче, ох, як неохоче від’їжджала цього року Таня в училище! Вона немов передчувала, що незабаром стануться події, які перевернуть усе догори дном.
Цього разу начальниця не закликала молитися за новий уряд, що виник у далекому Петрограді. Видно, мала із ним свої порахунки, бо від сухої чорної постаті її так і віяло холодною зневагою до представника того таємничого уряду. Але весь ворожий запал начальниці відскакував від молодого чубатого представника нової влади з червоним обличчям і свіжим синцем під блискучим лівим оком. Він весело поглядав на строгі шеренги дівчат, схожих на юних монашок.
– Та й муштрують же вас! – раптом випалив він, обводячи співчутливим водночас насмішкуватим поглядом застиглих вихованок.
По шеренгах прошелестів вражений шепіт, обличчя ж начальниці аж пересмикнулося. Навіть не удостоївши свого сусіда поглядом, вона звернулася до випускниць:
– Діти мої…
– Та які ж вони діти! – знову вигукнув життєрадісний представник і збив набакир свою кепку. – Їм уже заміж пора!.. Чи не