І будуть люди. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
про це поки що ні татові, ані мамі – носила своє щастячко в собі. Вона якось притихла, рухи її втратили поривчастість підлітка, стали спокійніші, м’якші, плавкіші, очі немовби поглибшали, виповнились потаємним теплом. І дід, що повернувся цієї весни з далеких мандрів, уже не називав її Танькою і не дарував їй копійку, тим більше що всі копійки давно вже знецінились в оцій колотнечі.
– Оце, Танюхо, ніс я тобі один камінь. Зумруд. Або ще – камінь жизні. Хто його носить – повік хвороби не знатиме.
За ці два роки дід дуже подався, потрухлявів, як старий пеньок. Чорне донедавна волосся чи то посивіло, чи взялося якоюсь сірою цвіллю, і не життям – могильним холодом віяло з беззубого дідового рота.
– І такий, Танюхо, той зумруд прозорий та чистий, що як заглянути добре в нього, то й утопитися можна. Зелений, як весняна трава…
– Де ж він, дідусю? – питає нетерпляче Таня. – Ви його принесли?
– Ніс, дочко, та не доніс, – відповідає скрушно дід. Зводить на онуку погляд і у вицвілих очах його – безсила тінь гніву – Перестріли якісь харцизяки, обтрусили, як грушу. Я, було, кинув зумруд до рота, хотів проковтнути, дак один із них як гримнув кулачищем по спині, то замало й душа разом з отим камінцем не вискочила на дорогу… Щоб же тебе, паразите, отак до смертоньки лютої стукало! – закляв свого напасника дід.
Тані і смішно, і жалко діда, а разом і отого камінця. Сама б не носила, нащо їй, вона й так здорова, а віддала б татові, бо тато ж он ледве переставляє ноги.
Дід же скрушно хита головою:
– І що воно на світі Божому коїться? Люди немов показилися: так і норовить кожен тебе за горлянку гризонути!
– Революція, діду, – пояснює Федір, що разом із сестрою зайшов провідати старого. Він звихнув ногу, і його на два тижні відпустили додому.
– Леворюція? – перепитав дід і раптом розсердився: – Яка ж це в біса леворюція, коли вже добрій людині й на вулицю вийти не можна! Власті на них, паразитів, немає… от вони й той… і роблять собі леворюцію…
Цього разу дід зупинився не в сусіда, а в дочки. Татові, здається, все стало байдуже, і мама разом з Тетяною прибрали в комірчині, наносили пахучої трави, поставили дачку, повісили в кутку ікону – і дід лишився задоволений новим своїм житлом.
– Спасибі тобі, дочко, тут і померти не гріх.
А за тиждень покликав Таню:
– Танько, гукай матір!
Коли прибігла стривожена мама, дід уже лежав на спині, склавши на грудях руки хрестом – хоч зараз клади в домовину. Зупинив на дочці погаслі очі, ворухнув висушеними губами:
– Оце, дочко, буду вже помирати.
– Що з вами, тату?
– В нутрі в мене все перегоряє, нічого не лишається… Клич, дочко, попа…
Хоч як утішали діда, хоч як умовляли його, – він затявся на своєму: буде помирати – і квит! І таки до ранку помер – пішов у останню, найдовшу, дорогу, з якої ніхто ще не повертався додому.
Ховали діда непомітно і тихо. Федько запріг Ваську, тато прочитав над покійником