Мліти в полум’ї вік, без кінця

      По машинах очима плигать,

      Верещать, як мале порося,

      Все полапать, пізнать.

      У обіймах гартованих днів

      Розправляти залізні м’язи,

      Повну діжку червоних огнів

      По шляхах і по стежках носить.

      В краєвидах сичать, шелестіть

      І сягати відважно вперед.

      Шлаків золотом світ запалить,

      У повітрі хапаючи мед.

      О життя, громострільний коваль,

      І ти, кузня – земля громовиць,

      Я, ваш син, – хуртовина і сталь,

      Ваша міць.

      Рудії соняшні м’язи

      В обіймах міцно тиснуть-тиснуть…

      Але вагу я цю носив,

      Як сурма срібноструйну пісню.

      Гнідої спеки оберемок

      Лежить у мене на спині,

      І в далечінь неначе йдемо

      З тобою, золотий паліє.

      Куди? Навіщо це!

      Лиш би туди, за обрій чалий…

      …Я вдарив ще раз топірцем

      І грюки лунко поплигали.

      Цок! Цок! по цвяшках

      На підошві стежки дві —

      Це я вам —

      Чобітки.

      Не дивіться, що я плюну,

      Розітру, як скло блищить.

      А який, який я юний

      В цю веселу мить.

      Аж по лікоть голі руки:

      Праця в хаті, а важка…

      Цитьте, йдуть до мене з бруку…

      Цок-цок! по цвяшках!

      ……………..

      Пальці правої в живиці —

      Сучу дратву я, шарпак,

      Але очі – зоряниці,

      А на серці – мак.

      Віск пролинув

      Раз і… два.

      І зігнув я знову спину —

      Пара буде ще нова.

      Шило в шкіру зашилив я,

      Дратва шиє, шаркотить,

      Шепіт в шварі… Шив я, шив я —

      Швидко в шевні все біжить.

      Раз-два! Раз-два!

      Пара буде ще нова!

      На колодці маю чобіт,

      Прошу тих, хто з смаком робить,