Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
з татарвою… То не кушпела кушпотить, то татарва мчиться на наших!.. Крик, зик, галас несеться разом з кушпелою… «Стійте, братця! – кричить отаман на наших. – Ви, середні, ні з місця, а ви, бокові, – у об’їзд на Сокільні Байраки!.. Заляжте там, мов неживі, анічичирк! – аж поки голосна гаківниця не промовить: пора!..» Хлопці помчались, тільки хвостами коні машуть… А крик та галас все ближча та ближча. Ось уже й татарський баша насамперед їде, з голою шаблею наближається… Наші схибнулись, – далі… татарюги навздогін. Крик, галас, шарпанина… Ось блиснула блискавиця, гуконула гаківниця, полетів татарський баша з коня сторчака бритою макотирею… «Бийте!.. рубайте!..» – іде лемент з краю до краю. Аж ось і збоку курява, мов чорна хмара, піднялася: то наші з-під Байраків поспішають на виручку… Летять – аж земля стогне. У Максима аж дух захопило: заграла гаряча кров, розбуджена такими думками, – Максим помчався й собі за лавою славних лицарів… Аж кура встає шляхом, аж ідуть виляски од бою босих ніг по твердій землі… От і майдан. Максим, як кінь, басує: то, мов схарапудившись, убік шарахне; то, як молоде теля, піде скоком та вибриком… Ляскає батогом, свистить, гукає… Молодий крик розлягається навкруги – й деренчить по вікнах генеральського будинку…
Бачить Максим – у воротах заманячила страшенна постать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложеною в зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рогами, з налитими кров’ю очима, висунуло воно з генеральського двору й пішло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Під ногами страховища двигтіла земля, дикі заводи реву розлягались по околиці… Максимів голос здавався цвіріньканням горобчика проти страшного бугаєвого реву… Оже, Максим не злякався. Забув і про боїще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груддя повну пазуху і помчався насупроти бугая, ревучи й передражнюючи страшну звірину… Бугай став, підвів голову, ніби думав розглядіти, що воно, та знову круто повернув шию й нагнув голову до самої землі, – хотів копирснути рогом, щоб страху завдати, – та від жиру не нагнувся. Тільки зо зла гребонув страшенно ногою й геть далеко відкинув землю від себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз піймала серед крутого лоба; грудка розбилась – і пил засипав бугаєві очі. Знічев’я страховище жахнулося… Залупало червоними очима… підвело голову, глянуло на свого ворога – та аж потемніло… Круто схиливши вниз голову, воно пішло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залітало, як ті кулі – одно поперед другим… Воно несло бугаєві гостинці то в лоб, то в ніс, то в боки… Страховище нічого того не чуло: воно навіть не чуло землі під собою… Завиваючи, воно йшло прямо на Максима – дедалі скоріше та скоріше…
– Ей, ей! – желіпнуло щось з генеральського двору. – Тікай, хлопче, біда буде!
Як опечений, крутнувся Максим і вітром помчався вподовж майдану. Бугай – за ним. Страшно було дивитися, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усього свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його…