Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
ви його ведете сюди? Хліба я не продам!
Усі здивувалися, аж поторопіли.
– То коли не продаси, – загвалтував жид, – насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. – Та й побіг з двору.
Чіпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.
– Чи ти не здурів, Чіпко? – трохи перегодя питає Лушня. – Такого дорогого купця та відіслати… Кому ж ти хліб збудеш?
– Я сказав, що не продаю!
– А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?… Га?… Лежить собака на сіні…
Чіпка грізно зиркнув на його… Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.
– Га-га, братця! Є! гуляй! – кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.
– Де ти запопав? – зрадів Пацюк.
– Знайшов, братця!
– Де?
– У шинку…
– Як же ти?
– А так… – Матня показав руками, як він схопив пляшку.
Розмова повернула на інший шлях.
– Та як же ти – чи украв, чи одняв? – допитувався Пацюк.
– Не питай, як, а питай – чи добра! – каже Матня, частуючи Пацюка.
Той похвалив. Матня до Чіпки.
– Ось на, братику, покуштуй! Ось – на! Сказано: губи злипаються, така добра!
Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв’язала язики, почались кази та перекази…
Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не продає?
– Не продам я жидові, – одказує Чіпка.
– Та кому ж ти продаси його?
– Нікому!
– А шкода! Зогниє – так ні за цапову душу… й чарки горілки не вип’ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?
– Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!.. – верзе Чіпка вже напідпитку.
– А нащо ж воно?… Одно ж – зогниє!..
– Ну, так стійте: піду завтра до Грицька… Коли йому не продам, то хоч так віддам…
– Тю-тю! То ти краще мені так віддай, – каже Лушня. – Я знаю, як поверну. А Грицько – що? Звісно – багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже…
– Другому нікому не продам… не годиться!
Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб – то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.
– Я з ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупі овець пасли… Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!
XVII. Сповідь і покута
На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого – хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем…
Чіпка вступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина,