Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
з Галею… Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися… На очі наверталися – чув він – сльози; він боявся, щоб не бризнули, – та водив очима то на Грицька, то на Христю… І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття… Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову, в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.
– Багато, кажу, – почав він, – розказувати… і за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться, – не одскіпаєшся!..
– Хто ж винуватий у вашому лихові? – обізвалася, глядя на його, Христя. – Мабуть, чи не самі найбільше?…
Докір цей хоч і вколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.
– Та трохи й сам винен, – одмовив він, задумуючись. – А то-таки й люди…
– Чим же люди винні? – сповідає Христя.
Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи, та все вниз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:
– Неправдою своєю!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:
– Ось годі тобі базікати! – обізвався до неї, – готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?
– Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, – з жалем признався Чіпка.
Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся за стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, – та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, – як Грицько промовив:
– Чи це б то так на суху й сідати?… Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці й горілка є… Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі й сама сіла.
– Наливай, жінко!
Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:
– Пошли ж нам, Боже, всього, чого ми тільки бажаємо!
– Дай, Боже! – одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка.
Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
– Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою – й почала їсти борщ.
Принялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці… Чіпка, як три дні не їв… Усе йому здавалося