Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний
Читать онлайн книгу.
тебе й обдуло, як бокла, – докоряв Лушня.
На той час Чіпка увійшов у хату.
– Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, – каже до товаришів.
– Ходімо. Чув, Якиме? Вставай та ходім! – гукнув Лушня. – Зате ввечері – он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі – й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.
Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.
– А за що продав. Чіпко? – питає Лушня.
– Ні за що.
– Як ні за що? – усі разом скрикнули.
– Так… подарував…
Товариство замовкло, посхиляло голови.
– Оттуди к лихій годині! – сумно промовив перший Лушня.
– А жид, бач, купував – не продав, – й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.
– Бо жид! – гостро одрубав Чіпка.
– От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!.. – чухаючи потилицю, блеє Матня. – Краще б було мене не будити, хлопці… А то – тільки сон перервали…
– Жид – та давав по трояку од копи, – знову Лушня, – а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Оттаке!
– Таке, як бач! – коле Пацюк.
– А-а-а… – позіха, потягаючись, Матня, – і навіщо було будити?!
Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…
– Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, – сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів. – Так треба було… От вам і все! жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві – так віддав…
– А ми ж у тебе що, – каже Лушня, попустивши поводи серцеві… – Хіба вже ми й не товариші?… Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…
– Жидові!
– Та там би побачили – кому…
– Чоловік, – тягне Чіпка далі, – чесно поживе, добрим словом згадає… А жид – що?
– А тепло ж буде від того доброго слова? – щипає Пацюк.
– Тепло! – вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: – Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму…
– Оттуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли… – одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.
– Не ждали ми, Чіпко, від тебе такого! – дошкуля Лушня.
– Якого?
– Такого, як ти зробив… Пропало добро!..
Усі поприсідали на току, та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об недобратий стіг, – та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях – чи не їде Грицько.
Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.
– Отак-то ти нас обвів, дядьку? – обізвавсь до його Лушня.
– Як?
– На дурницю, кажеш, хліб возиш?
– На дурницю? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивляться…
– То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, – шуткує Пацюк.
Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав…
– Годі, братця, не знать що торочити, – обернувся він до товариства, – нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!..
– Нехай