Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
ти її не побачиш. А ти доглядай за Мустафою. Він хороший хлопчик і дуже прихильний до тебе. Казав мені, що любить тебе більше, ніж свою матір… Тому що Махідевран зла і займається тільки собою.
– Скасуй наказ Фатіха! – не могла заспокоїтися Роксолана.
– Цього я не можу зробити… – зітхнув Сулейман. – Не бійся. Поки я живий, нічого з нашими синами не станеться. Ти мені подаруєш сина? – уткнувся обличчям у її живіт, немов прислухався до нового життя. І раптом султан і його дружина побачили, як кумедно дерся на трон малюк Селім.
Не могла заснути Роксолана. Місяць пробивався крізь хмари, йшов дощ. Блискавки десь далеко пронизували море. Султанша встала, витягла з потаємної схованки шматок парчі, у яку вона загорнула дорогоцінні для себе речі – подерті шлюбні черевички, сірий невільничий одяг, у якому вперше зустріла Сулеймана, і срібний хрестик. Узяла цей хрестик у руки… І побачила перед собою сумні очі Богоматері, хрест монастиря, бачила, як блискавка вдарила в дерево, під яким стояла вона з Сулейманом, і як вирувала внизу темна безодня моря…
Вранці маленький Мустафа під наглядом євнухів навчався скакати на коні. Роксолана відсунула віконну запону і спостерігала за хлопчиком з другого поверху.
Важким був цей погляд…
У руці вона тримала чорний шовковий шнурок.
Падав дощ на землю християнську, що стогнала від Джихаду – священної війни, яку вів Сулейман. Він їхав розкислою дорогою, оточений вартою, а за стіною дощу гігантським змієм тяглося за ним величезне військо, про розміри якого можна було здогадатися із шуму, що супроводжував його, подібного до морського прибою: було тут і хропіння коней, і скрип коліс, і крики начальників, і тупіт ніг, і дихання сотень тисяч людей.
Падишах їхав на чорному, як ніч, коні, під зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета. Воїни, яких обганяв султан, зі страхом і повагою дивилися, як на образ, на непорушну постать Сулеймана, що сидів на швидкому коні, як висока кам’яна подоба кари Господньої, не звертаючи уваги на дощ. І були аги і паші пишніше одягнені, ніж їхній володар: ніякого металу, крім твердої сталі, не мав при собі, ніякого оздоблення не було на його одязі.
Сонце сідало за обрій. Султан мовчки стояв на пагорбі й дивився, як його моджахеди штурмували фортечну стіну. Хтось закидав хмизом глибокий рів, а хтось уже дерся драбиною, падав, перелазив на стіну…
Навколо все було у вогні й клубах диму. Ревли гармати, кричали люди…
Сулейман застиг нерухомо, здавалося, не слухав гінця, який, упавши ниць, доповідав про хід жорстокого бою. Нарешті, султан побачив, як відчинилися фортечні ворота, як рвонула туди кіннота і як затріпотів на вежі зелений прапор…
І впав володар половини світу на коліна помолитися Аллаху за перемогу.
Роксолана сиділа на троні, поруч стояв Мустафа, підріс Селім, а на руках вона тримала немовля Баязеда. Італійський художник малював груповий портрет, милуючись усмішкою султанші, розмовляючи з нею своєю співучою мовою, – Роксолана знала трохи і її.
Втомлений Баязед вирвався