Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко
Читать онлайн книгу.
Застоялися в стайні – може початися заколот…
Сулейман слухав візира неуважно. Раптом скочив:
– Я подумаю над цим.
Візир задоволено усміхнувся. Але потім султан сказав зовсім не те, що хотів почути старий державник: – Скажи їй, що я прийду ввечері!
Ахмед-паша тільки похитав головою.
Рішучим кроком ішов султан коридором гарему. Двері кімнати Махідевран були відчинені. Він побачив її, напружено-пихату, затримався на мить, проминув і зупинився перед іншими дверима.
Настуня вишивала український візерунок. Встала, вклонилася султану. Рівно, спокійно, з повагою.
Повелитель світу був уражений. Перед ним стояла зовсім інша Роксолана – та, яку він іще не знав. На ній уже не було сірої одежі невільниці, яка приховувала її красу. Крізь тонкий і білий, як сніг, муслін просвічувало її рожеве молоде тіло. Накинутий на плечі плащ, підшитий дорогим адамаском, спадав до маленьких ніжок, узутих у туфлі з білого шовку. На грудях красувалося прекрасне намисто з біло-матових перлів, а на золотистому волоссі білий шовковий тюрбан на турецький лад. На ньому урочисто виблискував дорогоцінний алмаз. Вигляд мала Настя в цьому вбранні, як справжня султанша…
Але найбільше враження справляла вона сама. Чимось теплим, радісним, живим віяло від її спокійного обличчя. І Сулейман розгубився… Нарешті сказав:
– Ти зібрана на вихід?
– Так. Може, підемо в парк?
Чудова тиша ночі панувала у величному парку Дері-Сеалет. Над кронами столітніх дерев тихо плив місяць у безмежну далину. І яскраво світив дівчині з неба рідний Чумацький Шлях.
Настя зірвала гілку жасмину з куща і подала її султанові. І сказала тихо:
– Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий красивий! А це так приємно хоча б на короткий час мати гарний одяг…
– Чому на короткий час? – запитав султан, подякувавши поглядом за квіти.
– Тому що я рабиня. Невільниць одягають і роздягають по велінню їхнього володаря…
Засміялася так природно і весело, нібито хотіла сказати: «Але я готова до цього…». Схвильований султан відкинув її плащ і взяв за руку:
– Що б ти робила, якби стала моєю дружиною?
– Я перед цим попросила б скасувати одну заборону…
– Яку?
– У вас справами займаються тільки чоловіки. А я б хотіла будувати, багато будувати.
– Перший раз таке чую від жінки… – зацікавився султан. – І що б ти будувала?
– Спочатку я побудувала б великий імарет, кухню для убогих.
– А потім? – дивувався султан. Дійшли до берега Мармурового моря, де виблискувала місячна доріжка.
– Потім наказала б побудувати велику лікарню…
– Дуже добре! А потім?
Подивилась у його палкі очі й повільно мовила:
– Але найбільше грошей вжила б для нещасних.
– Правильно. Але хто ж вони?
– Це ті, які мусять жити в тімархане, в будинку для душевнохворих…
Молодий Сулейман розчулено пригорнув її до себе. Але Настя вивільнилася.
– Поглянь