Коли весняної пори окину оком рідний край,

      Як благодатний дар лежить у сяйві золотім пустеля.

      Строкатий килим пишних трав на пасовиську, наче рай,

      Даремно називаємо тебе, мій рідний край: пустеля.

      Бажає вільне серце взяти все у долі на віки:

      Люблю у тиші спозирать барханів сірі маківки,

      І чути верхи на коні відлуння пострілів лунких —

      І доброта і злість в тобі заплетені в моток, пустеля.

      Ще здавна поруч тут ідуть і щиросердя, і обман.

      Ловець пантрує хижака, бреде неспішно караван,

      Марали скачуть у пісках, тремтить у ковилі джейран,

      Вологе око звірини, мов квітка в сутінках, пустеля.

      І незбагненна повесні твоя неписана краса:

      Твої піски – і вир, і шал, твої оази – дивний сад,

      То ніжність, то безумний гнів… твої високі небеса —

      Тебе і впоперек і вздовж я пішки обійшов, пустеля.

      Злітає пісня в вишину – мисливець здобич вполював,

      Коли ж невдало день минув і він нічого не надбав —

      Незадоволений і злий на побратима накричав.

      Але байдуже шарудить пісками сивими пустеля.

      Давайте, друзі, в мирі жить, як серце і душа велить,

      Втече від пострілу марал – не треба злості нам таїть,

      Стрілець нехай огляне шир – ще буде перемоги мить,

      Не відпускає, кличе знов до себе пристрасна пустеля.

      Пустеля, слухай Сеіді, любов'ю душу раниш ти,

      На полюванні підвела, ще сто разів обманеш ти,

      Та щовесни тривожно дух мені ізнов дурманиш ти,

      І любить мій народ тебе, відкрито й потайки, пустеля.